Ніно проходить повз неї до меншого, старішого, темнішого човна. Це теж непоганий катер, але далеко не такий сяйливий, сколочений із суцільної шліфованої деревини.
– Візьмемо цей, – говорить він.
– Чому? Що не так із тим, другим?
– На цьому не буде сигналізації.
Човен зветься «Офелія». Це звучить зловісно. Чому вони завжди називаються на честь жінок? Чому серед них немає хлопців? Я йду за Ніно на палубу. Човен перехиляється, коли я застрибую. Я хапаюся за бік.
– Гей! Легше, – кажу я. – Зупини його. Зупини.
– Що зупинити?
– Човен. Він хитається.
– Він не хитається.
– Ой. – Либонь, це від травки. У мене в голові все догори дриґом перекинулося.
Я гепаюся на лаву на палубі. Схрещую ноги та руками обіймаю себе за плечі. Той другий човен був набагато кращим. Я запалюю собі цигарку та витріщаюся на спокусливу спину Ніно. Він штурхає ногою двері шафки під панеллю керування. Нахиляється та вовтузиться з якимись дротами. Спалахує невеликий вогник.
Я не впевнена, що це гарна ідея. Ми з Ніно наодинці в морі. Не знаю, чи цілком йому довіряю. Так типу надто вже легко буде позбутися мене. Я звужую очі та схиляю голову. Краще мені не засинати. Стежити за цим довбойобом. Він може досі бажати моєї смерті…
На човні спрацьовує сигналізація.
– Merda[148].
– Мені здавалося, ти сказав, що тут не буде… ой.
Ніно витяг пістолета.
Я заплющую очі й зіщулююся. О Боже. О Боже. Це кінець. Я пропала.
Він стріляє в сигналізацію.
Вона замовкає. Добре. Усе гаразд. Я не мертва.
Він заводить двигуна, і я викидаю недопалок.
– Можна мені повести човен?
Ми пливемо чорним нудним морем вже багато, багато, багато годин. Пробирає холод. Вітряно. Середина ночі. Єдине, що я бачу, – дурні зірки та крихітний ліхтарик на човні. Я сиджу на холодній твердій лаві та дивлюся в нікуди. Після тієї травки мене на харч пробиває. Я до сказу голодна. Озираюся в пошуках їжі. У шафі є пачка «Прінґлз». Зі смаком шашлика. Ніби вони знали, що я йду. Я хрумкочу ними, доки Ніно порається з навігатором човна. Він вмикає радіо. Грає «Niggas in Paris» – Джей-Зі та Каньє, і Ніно підспівує.
Він усе псує. У нього ведмідь по вухах потоптався, як у моєї мами.
– «Прінґлз»?
– Авжеж, – говорить він.
– Тож, – кажу я, – Ніно. – Хрум. Хрум. – Здається, ми не закінчили нашу розмову.
– Яку розмову?
– Раніше, в барі.
– Раніше ніж ти підірвала копів?
– Саме так. Я досі тобою незадоволена.
– І про що ми говорили?
– Про те, як ти отак узяв і вшився. Украв автомобіль. Гроші. Мій одяг. У Румунії було страшенно холодно. Мені нічого вдягти було.
– У Румунії? Що ти робила в Румунії?
– Нічого. Я там пробула лише вісім годин. Їздила туди, щоб на вампіра подивитися. – Я зиркаю на нього й жую. Аррр. Він же чудово це знає, покидьок.
Ніно дивиться на мене та хмуриться, його обличчя темне, затінене.
– Ти страшенна ідіотка, – каже він, і сміється, сміється, сміється з мене. Я ніколи не бачила, щоб він так шалено реготав.
– Я нікого не вбивала…
– Ти вже мені розповіла, що вбивала, – говорить він.
– То й що? Хто він узагалі такий був, той хлопець? І якого біса в нього був твій телефон?
– Я заплатив йому, щоб він відвіз телефон до Румунії. Він був зв’язком із румунською мафією.
– Він намагався мене задушити, – кажу я. – Спробував поцупити мою сумку.
Ніно хитає головою.
– Це не було його завданням. Я хотів лише збити тебе зі сліду. Либонь, він вирішив імпровізувати. Ти отримала моє повідомлення?
– Повідомлення? Яке повідомлення? Про новий колір волосся? – Я доїдаю останні чипси та викидаю пакет у море.
– В якому я написав, що ми зможемо працювати разом?
– Так, отримала. І що?
– Я мав перевірити, чи здатна ти на це.
Заливає.
– Хай там як.
Він таке брехло.
– Це небезпечна робота. Не для кожного.
– Не треба цієї зверхності, – кажу я.
– Потрібно, щоб я міг довірити своєму партнерові своє довбане життя.
– Так, мені теж це потрібно. – Я пильно дивлюся на нього. – Що то за хуйня була на тому даху? Мені здавалося, що ти намірився мене кинути.
– Зовсім ні. Я тебе витяг, – говорить він. – Ти ж досі тут, хіба ні?
Я дивлюся на горизонт, на лінію, де чорне стикається з чорним. Тут нічого немає. Лише простір. Темна матерія. Мов до Великого вибуху.
– То ми партнери? – питає він.
– Партнери.
– Добре.
– Гаразд.
Доки він мене не зрадить? Доки він знову не кине мене без копійки?