Вода хлюпає об човен. Єдине, що чутно крім цього, – це вітер.
– Куди ми взагалі їдемо?
Ніно не відповідає.
Я знову згадую свій план помсти. Знайти зброю. Знайти Ніно. Забрати свої гроші. Убити його. Я не надто далеко просунулася.
– То що ти робив увесь тиждень? – питаю я.
– Та як завжди.
– Тобто?
– Повії та кокаїн, – говорить він.
Я закочую очі. Довбаний хлопець.
– Мені здавалося, ти ні з ким не спав.
– Не спав, – підтверджує він.
Заливає.
– Повірити не можу, що ти продовбав наші гроші. Їх Доменіко забрав? – питаю я.
– Так, – говорить він. – Brutto figlio di puttana[149]. Доменіко знайшов їх у мене у квартирі. Після того як я мав швидко вшитися, бо застрелив Динаміт. Він просто зірвав двері з петель. Забрав валізу. Забрав машину. Коли я повернувся по гроші, він уже від’їжджав. Клянуся, якщо я колись знайду того хлопця…
Авжеж. Кому ти розповідаєш?
– Ніно…
– Ні, я тепер Лука. Я змінив ім’я, дістав нові документи.
– Добре. Гаразд. Байдуже.
– Бетто…
– Ні, я тепер Алві.
Щойно це сказавши, я одразу шкодую. Але чорт забирай, мені потрібно було йому розповісти. Я більше ані хвилини не витримала б бути Бет.
Він міцно обіймає мене за талію та притягує до себе. Я набираюся духу, щоб почути його відповідь.
– Алві?
– Так, Алвіна.
– Я вже це знав, ідіотко. Ти думала, я не втямив, що коїться? Ти ніби зовсім інша людина. Нічого подібного до дружини Амброджо. Твоя сестра завжди ненавиділа зброю. А ти… ти просто навіжена.
– Вважатиму це за комплімент.
Я зазираю йому в очі. Блефує?
– Мені байдуже. Пофігу, – говорить він. – Алві, Бетта, Бетта, Алві. Мені справді похуй. Однаково мені подобаєшся нова ти. Твоя сестра була скабкою в дупі.
Єдиний раз у житті в мене зовсім відбирає мову. Я вдивляюся в море.
З моїх плечей упав тягар. Нарешті я почуваюся вільною.
Зрештою я повертаюся до нього.
– Куди ми їдемо? – питаю я.
– Побачиш, коли дістанемося туди.
– Що коїться? Ти викрав мене, як дитину?
– Викрав тебе. Та яка ж ти дитина? Тобі тридцять років.
– Мені не тридцять. Мені двадцять п’ять. Я взагалі-то на п’ятнадцять років молодша за тебе.
Він пильно дивиться на мене.
– Постривай. Зажди хвилинку. Який сьогодні день? – питаю я.
– Не твоє собаче діло.
Я схиляю голову набік. Пригадую пароль його телефона – 0509.
– Субота, п’яте, хіба ні? У тебе День народження.
– Так, так. Круто. Постарів іще на рік.
– З Днем народження, – кажу я.
Ніно плює у воду. Ми вдивляємося в краєвид. Він досі чорний. Нічого немає. Добре видно, чому раніше думали, що Земля пласка. Ми допливемо до краю і впадемо. Принаймні помремо разом.
– Життя починається в сорок, – кажу я.
Він запалює «Мальборо Ред» і говорить, звертаючись до своїх рук і до вогника.
– Так, якщо ти мене не застрелиш.
Я зітхаю, а потім у мене бурчить у животі.
– Господи, я досі голодна. Мені треба поїсти.
– Я щойно бачив, як ти з’їла цілий пакет «Прінґлз».
– Неправда. Я тобі один дала. Мені потрібно з’їсти ще щось.
– То злови довбаної риби, – говорить він.
– Не верзи дурниць. Мені потрібні вуглеводи. «Поп-Тартс» чи щось таке. Я скоро помру з голоду.
– Ми майже приїхали, – каже він.
– Чому ти в такому настрої? Я тобі життя врятувала, – кажу я. – Тебе могли б застрелити або кинути до в’язниці довічно. – Він на це заслуговує, мудак.
– Про що ти, в біса, говориш? – питає він. – У мене все було добре, доки не з’явилася ти. Тепер я – один із найбільших злочинців Європи. П’ятеро вбитих копів? Madonna[150].
– Ти в глибокій сраці був би, якби не я.
Він мав би бути вдячний, що я його не вбила. Я була така близька до цього… Присягаюся.
– Підірвати довбаний дах? Sei pazza. Pazza[151]. Божевільна.
Мовчанка.
– Але ж ти вбив диснеївського принца.
– Кого?
– Алессандро.
– А хто, в біса, такий цей Алессандро?
– Це тепер уже неважливо.
Шкода, що так вийшло з диснеївським принцом, він був дуже милий. Услада для очей, такий любчик. Принаймні мені пощастило спершу з ним трахнутись, інакше було б дуже шкода.
Ніно розлючено затягується своєю цигаркою.
Ми дослухаємося до моря.
– То все ж, як ти мене знайшла?
– Тебе відстежили фараони, – кажу я. – Це було не так уже складно. У Римі є камери. Веб-камери? Камери спостереження?
– Тобі чимало часу знадобилося, – говорить він. – Я весь тиждень чекав.