– Що то за хуйня була в метро?
– Я дав тобі другий шанс. Тобі пощастило, що ти така гарненька.
Я підходжу, знову сідаю на лаву та лягаю на холодну тверду деревину.
– Усі мої знайомі бажають моєї смерті, – говорить він.
– Так, мої моєї також, – кажу я.
Ми пливемо далі в ніч.
Я знаходжу під лавою ковдру та загортаюся, мов у кокон. Не спи, Алвіно. Стеж за цим хижаком. Мене дещо турбує, що в нього є пістолет, а в мене – дуля з маком. Я досі не впевнена, що можу йому довіряти. Та що він може довіряти мені.
Уже майже засинаючи, я помічаю якісь вогники на узбережжі.
– Що це? Оті вогні? Це порт? Місто?
– Неаполь, – каже Ніно. – Це Napoli.
– Круто. Чому б нам тут не зупинитися?
– Ще зо дві години, – каже Ніно. – Чому б тобі не поспати?
Ха. Не думаю. Знаю я ці прийомчики. Він уб’є мене, доки я спатиму.
Я кладу голову на свою сумочку. Либонь, безпечніше уникати великих міст, особливо Napoli. Поліція шукатиме скрізь. І я чула про Везувій. Бачила тих людей із Помпеїв, що буквально закам’яніли – поскручувались у гротескні фігури та перетворилися на камінь. Нізащо. Зі мною такого не буде. Нам пощастило минулого тижня з Етною. Удруге ризикувати не хочу.
Мої повіки самі опускаються… коли я помічаю щось блискуче у воді. Сяйливе, сріблясте і кругле, мов плавуча дискокуля.
– Що це там? Острів? – питаю я.
– Sì. Sì. Це Капрі.
– Звучить добре. Зупинимося тут?
– Ні, я знаю, куди нам треба.
– Ну, я ж не знаю. Ми вже близько?
Він не відповідає.
Не уявляю, звідки Ніно знає, куди плисти. Я нічого далі власного носа не бачу. Це місце темніше за скандинавський нуар. Як на мене, ми цілком могли б бути всередині кита. Ніно знову вовтузиться з навігатором, і я спостерігаю, як усі вогники зникають. Я щільніше обгортаюся ковдрою, лежу в темряві та засинаю.
День сьомий. Той Самий
Неділя, 30 жовтня 2005 року
Лоуер-Слотер, Ґлостершир
Над моєю головою розбивається об стіну тарілка, і керамічні друзки розлітаються навсібіч. Я заплющую очі. Саме вчасно. Скалка відскакує та врізається мені в щоку. Плитка всипана битим склом.
– Ненавиджу тебе, – говорить вона.
– Мамо.
– Це так несправедливо.
– Як ти можеш мені таке казати?
– Ти не хочеш, щоб я була щаслива. – Мамин голос уривається, вона от-от заплаче.
– Просто припини жбурлятися в мене речами. Боже правий.
Я стою, руками затуляючи обличчя, у вухах у мене вереск. Я знов розплющую очі, по шпаринці, та крізь вії дивлюся на розмитий світ. Моя мама стоїть спиною до мене, руками спираючись на кухонну плиту. Я дивлюся, як її ребра розходяться й сходяться. Вона важко дихає.
– Він удвічі за тебе молодший, – нарешті кажу я, змахуючи скалку зі свого обличчя – на пальці залишається крапля теплої крові. – Що йому ще потрібно, як не наші гроші?
– Наші гроші?
Я скрегочу зубами.
– Твої гроші. Твої. Твої. – Він полює на спадок бабусі. Це очевидніше за очевидне.
Тепер вона повертається обличчям до мене. Нависає наді мною. В очах у неї холод.
– Можливо, він мене любить за те, що я – це я? Можливо, він мене вважає привабливою?
– Він вважає привабливими півмільйона в банку… – вимовляю я ледь чутно. Я теж вважаю, коли вже на те.
– Йому не потрібні гроші, – каже вона. – Він тут за робочою візою.
Я хмурюся:
– Але взагалі-то не працює.
– Як і ти.
– Я школярка.
Ми стоїмо та дивимось одна на одну. Я поводжу носом. Що це? Дим. Знов довбане барбекю? Чи щось горить у тій печі? Я знову прихиляюся до кухонного острівця, ліктями спираюся на прохолодний мармур. Я розумію, я хотіла гарного нового татка, але це було цілу вічність тому. Двоє батьків – гірше, ніж одна мама. Тепер я це усвідомлюю.
Мама хапає пляшку червоного вина, втикає в корок штопор. Вона наливає собі надто повну склянку. І заливається нею.
– Повірити не можу, що ти погодилася вийти за нього заміж.
Вона відставляє склянку вбік, заплющує очі та вдихає через ніс. Я розумію, що вона не хоче цього чути, але хтось має їй сказати.
– Руперт – довбаний лузер, мамо. Він тільки й робить, що зависає та грає на своєму діджеріду[152]. Він сьогодні збудив мене на світанку. «Tie Me Kangaroo Down, Sport»? Ким він себе, в біса, вважає? Довбаним Рольфом Гаррісом[153]? Він досі не запам’ятав мого імені, а він уже три місяці живе в цьому домі…