– Назбирай каменів, – говорить він.
– Що? Навіщо?
– Треба затопити човен.
– З якого біса нам його топити? Це гарний човен. Ми могли б ним користуватися.
– Нам не треба, щоб його хтось побачив.
– Ну, я хочу його залишити, – кажу я. – Просто киньмо його тут. Киньмо на пляжі. – Я згодом зможу ним скористатися, якщо мені знадобиться втекти.
– Мені здавалося, він тобі не подобався, – каже він. – Ти хотіла ту іншу яхту.
– Краще з гівняним човном, ніж узагалі без човна.
Він нахиляється, щоб набрати каменів.
Я кидаю сумочку на пляж і чую хрускіт мушель і гальки. Він зупиняється й повертається до мене.
– О Madonna. Послухай. Ми вкрали човен, його шукатимуть. Ми в розшуку за вбивства багатьох людей. За знищення зграї довбаних копів. На нас уся Італія полює. Нам треба замітати сліди.
– Добре. Гаразд. Коли поглянути під таким кутом…
Так мелодраматично.
Я вештаюся пляжем і набираю жменю каменів.
– Так?
– Більше каміння.
Я набираю ще, кидаю їх на палубу.
– Так досить?
– Треба більше.
Збираю ще і жбурляю туди ж.
– Тепер досить. Має вистачити.
– Більше. Більше. Mannaggia[154]… Вона, бля, має затонути.
– О ні. У нас скінчилося каміння. Усе. Більш немає.
Ніно озирається та розглядає пляж.
– Он там іще є трохи.
Аррр, він такий експлуататор. Чому саме я виконую всю роботу?
Я йду туди, куди він указує. Нахиляюся та хапаю кілька штук.
– Не можу більше. У мене спина болить. Я погано спала, – кажу я, скидаючи камені на палубу.
– Va bene. E basta. E basta, – каже він. – Тепер штовхаємо човна.
– Ти впевнений, що нам треба…
– Uno, due…
– Як на мене, це просто марнування крутого човна.
– Uno, due, tre.
Ми бредемо крижаною водою і штовхаємо човен у море. Хвилі бризкають мені в очі. Я відчуваю смак солі та йоду, потім проторюю шлях у воді. Ми розхитуємо човен, вода переливається через борти та заливає палубу. Човен розхитується, а потім перекидається й тоне, тоне, тоне. Бульбашки, а потім – нічого. На всю справу знадобилося зо дві хвилини. Був човен – а лишилося просто море. Спочивай з миром, «Офеліє». Краще ти, ніж я.
Ми пливемо назад на гальковий пляж. Навколо нас шумлять шалені хвилі, круг моїх ніг обвиваються водорості. Ступні занурюються в м’який пісок, ніби земля намагається поглинути мене, затягнути в пекло.
– Поквапся, – говорить він.
Я тремчу. З мене капає вода. У мене в туфлі гострий камінь. Я зриваю слизуваті морські водорості, що почіплялися мені до ніг.
– Так. Так. Я йду, – кажу я. Намацую в темряві свою сумочку, потім крокую за обрисами Ніно. Ми підіймаємося сходами, що ведуть з пляжу.
– Не говори нічого. Ані звуку.
– Я не говорю. Я нічогісінько не сказала.
– І остерігайся vipere, – каже він.
– Чого остерігатися?
– Vipere. Sssss. На сходах, – каже він. Він махає рукою, зображуючи змію.
– Змії? Про що ти говориш?
– Уважно дивись, куди ставиш ноги. Змії отруйні.
Я спотикаюсь у темряві.
– Що, в біса, їм робити на сходах?
– Вдень вони вигріваються на сонці, але іноді засинають. Якщо їх потривожити, вони вкусять. Упорснуть тобі в ногу отруту.
Я вихоплюю з сумки свій тимчасовий телефон і свічу ним на сходи. Вони старі, зарослі бур’янами та пониклими квітами. Ми йдемо повз нескінченні лимонні дерева, томати та оливкові гаї – аромат цитрусу й землі. Побиті круті сходи ведуть у нікуди. Гора виситься на милю, я закидаю голову, але вершини не бачу. Вона зникає в темряві. У мене просто під ногою розвалюється сходинка. Я спотикаюся та впускаю телефон.
ХРЯСЬ.
– Трясця, він, здається, розбився.
Я підіймаю його та пальцем проводжу по порепаному екрану. У мою шкіру впивається скляний осколок. Він такий роздовбаний, що його вже не врятувати.
– Ніно, – кажу я. – Можна взяти твій телефон? Моєму гаплик настав. – Не хочу діставати другий свій телефон. Його я, либонь, теж розіб’ю.
– Мій телефон у тебе. Ти в нього жучка запустила, пригадуєш?
– Не було там жучка.
– Був.
– Це не так називається. Я завантажила застосунок, щоб відстежувати твоє місцезнаходження за допомогою GPS-навігатора.
– Це був жучок, – каже він.
– Як скажеш.
Ми далі деремося вгору в темряві. Ніно не дає мені свого телефона. Він хоче, щоб ми були непомітними. Вважає, що темрява – це добре. Довбані сходи ніколи не закінчаться. Я не підписувалася на цей альпінізм. Хто я така? Його шерпа? Самиця яка? Гавкає собака, і я лякаюся мало не до всрачки. Дрібний дзявкітливий гівнюк, цербереня. Він кидається на дротяну огорожу, його очі яскраво світяться в темряві. Якщо добре подумати, я не люблю собак, особливо такс. Або ось оцього.