– Гаразд. Слушне зауваження, – кажу я.
– То хочеш почути мій план? – запитує він. Тепер у нього схвильований голос. – План, що зробить нас збіса багатими? – Він притягає мене до себе, щоб я лягла йому на груди. Усміхається, і його темні очі блищать.
– Аякже. Що за план? – Я притуляюся щокою до його грудей. Крізь ребра та м’язи чую, як стукає його серце.
– Працюватимемо разом, – говорить він. – Я все це добре обмізкував. Пам’ятаєш того англійця, про якого я тобі розповідав? Що вбив мого батька?
– Ні.
– Він арт-дилер, мільярдер. І живе в Лондоні. Його звати Ед Форбс. Цілковите мудило.
– То що з ним? – питаю я й пальцями гладжу волосся на його грудях. Цілую його. Він досі мокрий.
– Він обікрав мене, мого батька, – говорить він. – Настав нам час помститися. Ми з тобою, разом, крихітко. Дамо йому жару.
Мільярдер – це перспективно.
– Мені подобається, як це звучить.
– Так, обожнюю їбати мудаків.
Ніно встає та хапає мене за руку.
– Ходімо, я хочу тобі дещо показати.
– Тепер куди ми йдемо? Ще не в Лондон?
– Мовчи. Тобі сподобається, – говорить він.
Ми йдемо садом, тримаючись за руки, з голими дупами, як Адам і Єва. Довга пряма стежина, оточена квітами, веде через пагоду до наскельної тераси.
– Guarda che bella vista[163], – каже Ніно. – Тераса нескінченності.
– Ого, оце так краєвид.
Я дивлюся на море. Земля занурюється в океан. Гори покриті цитрусовими гаями, з жовтими та золотими плямами. Села почіплялися до урвистих скель серед темно-зелених дерев і лазурової блакиті. Повітря знову сповнюється прекрасною музикою. Тепер я хочу танцювати.
– Це неймовірно, – видихаю я. – Саме тут було б чудово запропонувати руку й серце.
– Я не можу запропонувати. У мене кільця немає.
Він усміхається пустотливою усмішкою. І раптом усе сповнюється сенсом. Усе саме так і мало скластися. Ніно – мій суджений, мій хлопець-кілер. Нікому більш зі мною не впоратись. Він – ідеальний. Він – Той Самий.
– У мене є. Два кільця, – кажу я. – Просто почекай тут, не йди нікуди.
Я мчу садом назад до готелю, потім сходами нагору до нашої кімнати. Мої ноги послизаються та ковзають на росяній траві, серце б’ється molto allegro[164]. Музика й далі грає, якась переможна. Б’ють у тарілки. Дедалі голосніше. Я озираюся, розшукую свою сумочку й знаходжу її на ліжку. Хапаю її та біжу назад до Ніно.
О Боже мій, сподіваюсь, що він іще там. Що, як він знову зник?
Він стоїть спиною до мене, милуючись краєвидом з балкона. Я поїдаю все це очима. Ці сідниці. Цей краєвид. Він вартий був усієї тієї тяжкої праці.
– Поглянь, – кажу я, – два кільця. Як я й казала.
Я порпаюсь у своїй сумочці – чорт забирай, ніколи нічого не можу знайти.
– О, дивись, твій капелюх. Хочеш забрати назад?
Він натягає його на голову.
Зрештою я знаходжу кільця: срібне кільце з ручної гранати (зберегла його на пам’ять) і ерекційне віброкільце. (Оо, згодом можемо ним скористатись.)
– Що, в біса, це таке? – питає він. Витріщається на ерекційне кільце в моїй руці. Схоже, він не надто знається на секс-іграшках?
Я опускаюся – швидко – на одне коліно.
– Ніно, – кажу я, – ти одружишся зі мною?
– Якщо я скажу так, ти замовкнеш?
– Так, – кажу я.
– Так, – каже він.
Я підстрибую та натягаю ерекційне кільце йому на палець; воно рожеве й тягуче, як желе.
– Юууу-хуууу, – верещу я. – Тепер ти запитай мене.
Я даю йому кільце з гранати.
Ніно опускається на одне коліно.
– Алві, чи вийдеш ти за мене заміж? – Він одягає кільце мені на палець.
– Так, вийду, – відповідаю я.
– Вітаю, – каже Бет у моїй голові.
Тоді ми цілуємося.
Ніно й Алві
Разом назавжди. Його
Яєчка мої ☺
Я вистрибую, а Ніно прямує назад до басейна. Ми забираємо наш зім’ятий одяг і йдемо всередину, до нашого номера. Я така щаслива, що, здається, от-от вибухну. Насипаю одну за одною дві доріжки, а в думках у мене метелики пурхають.
Ніно, геть виснажений, валиться на величезне ліжко. Але я не хочу спати: я надто захоплена. Мені треба обміркувати весілля.
– Ніно? Ти хочеш? – запитую я.
Ой, він захропів.
Тож доведеться мені самій вдихнути обидві доріжки… Добру не можна пропадати. Нюх-нюх-нюх. Удвічі більше веселощів, удвічі більше наслідків. Я надто молода для серцевого нападу.
Я вмикаю телевізор, щоб не сидіти на самоті. Хочу переглянути новини. Може, є щось нове про Доменіко? Ото я тоді реготатиму! Я вдихаю ще одну доріжку. Юху! Юху! Тепер я не можу прибрати з обличчя усмішку. Лише так мені вдається стримати себе й не стрибати на ліжку, як дитина. По телевізору кадри з якоюсь релігійною спорудою. Церквою чи монастирем. Урочисто зажурений натовп. Беруть інтерв’ю в італійської черниці. Я не знаю, про що вона говорить, либонь, про щось дуже нудне. Потім показують фото літньої черниці. Не якоїсь випадкової черниці. МОЄЇ ЧЕРНИЦІ. «Сестра Франческа ді Марцо, 71 рік, також відома як Тереза ді Джезу». Чорт-бля-чорт-бля-чорт. Коментатор щось швидко говорить італійською. Обличчя в нього задушевне й скорботне. Камера перемикається та наближається до дороги. Червоні смуги. Це плями крові. Звісно, це тут я її й переїхала. До чого це все? Що це означає? Її тіло знайшли? Знов інша сцена. Обпалені залишки «чинквеченто». Почорнілі гілки. Поламані дерева. Винищений ліс. Горіла трава та присмалене листя. Камера наїжджає на автомобіль. Ні. Ні. Не відчиняйте його. Не зазирайте всередину, будь ласка. Нас позбавляють вигляду підсмаженого тіла черниці, але я добре бачу її в уяві. Відразлива, з ямами замість очей, з обгорілою шкірою. Сиве волосся перетворилося на вугілля. Одяг розсипався на нитки… Я заплющую очі й хитаю головою.