Упродовж усієї півгодини, поки поїзд не звернув праворуч, я не міг відірвати очей від цього диму.
ЕПІЛОГ
— Ну от, усе скінчилося, — сказав Професор Вівця. — Скінчилося.
— Скінчилося, — підтвердив я.
— Я мав би тобі подякувати, чи не так?
— І я багато чого втратив.
— Ні, — і Професор Вівця заперечливо захитав головою. — Ти тільки почав жити, хіба ні?
— Можливо… — відповів я.
Коли я виходив з кімнати, Професор Вівця припав головою до стола і тихо схлипував. Я забрав у нього останню надію на повернення втраченого часу. Правильно я зробив чи ні — цього я так до кінця і не зрозумів.
— Вона кудись поїхала, — сумовито мовив власник готелю «Дельфін». — А куди — не сказала. Ви що, нездужаєте?
— Та ні, зі мною все гаразд, — відповів я.
Я взяв свої речі й поселився в тому ж номері, що й минулого разу. З вікна кімнати навпроти видніла та сама загадкова фірма. Грудастої жінки в офісі я не помітив. Два молоді співробітники, посмоктуючи сигарети, працювали за столами. Один звіряв рахунки, інший, використовуючи лінійку, креслив на великому ватмані графік у вигляді ламаної лінії. Мабуть, через те, що не було видно грудастої жінки, фірма здавалася тепер зовсім відмінною від колишньої. Незмінною вона залишилася тільки в одному — як і раніше, було незрозуміло, чим там займаються. Рівно о шостій геть-усі її працівники покинули свої робочі місця — і будинок поринув у сутінки.
Я ввімкнув телевізор і подивився останні новини. Про вибух у горах не повідомлялося нічогісінько. Та постривай, це ж, здається, сталося вчора. Власне, де я вештався цілий день? І що робив? Я намагався згадати, але від цих спроб лише голова заболіла.
Хоч би там що, а один день уже минув.
Ось так день за днем я віддалятимусь від своїх спогадів. Аж поки одного разу далекий голос знову не покличе мене до себе з непроглядної темряви.
Я вимкнув телевізор і, не роззуваючи черевиків, повалився на ліжко. Залишившись наодинці, втупився у стелю — всю у плямах. Плями на стелі нагадали мені про людей, які давно колись жили і вмерли, не залишивши жодного сліду в людській пам’яті.
Відблиски неонової реклами танцювали на стінах кімнати різноманітними кольорами. Біля вуха цокав наручний годинник. Я розстебнув ремінець і кинув годинник на підлогу. Автомобільні сигнали безперестанку накладалися один на одного. Я намагався заснути, але не зміг. Бо хіба може прийти сон, коли душу охоплює якась невимовна тривога?
Я натягнув на себе светр й, опинившись у місті, забрів у першу-ліпшу дискотеку. Випивши три подвійні порції віскі під безперервне завивання блюзу, відчув, що потроху вертаюся в нормальний стан. Обов’язково треба ставати нормальним. Цього всі сподіваються від мене.
Коли я повернувся до готелю, трипалий власник готелю сидів на дивані й дивився по телевізору програму нічних новин.
— Завтра о дев’ятій ранку я виїжджаю, — сказав я йому.
— До Токіо?
— Ні, — відповів я. — Перед тим заїду ще в одне місце. Будь ласка, розбудіть мене о восьмій.
— Гаразд, — сказав власник готелю.
— Спасибі за все.
— Нема за що, — сказав власник готелю і зітхнув. — Батько відмовляється їсти. Якщо так буде і далі, то може померти…
— Біда звалилася на нього!
— Знаю, — сумовито відповів власник готелю. — Та він мені нічого про це не розповідає!
— Ну, тепер у вас все піде добре, — сказав я. — Доведеться тільки почекати…
Обідав я наступного дня вже в небі. Літак спочатку приземлився в Ханеда[30], а потім знову піднявся в повітря. Ліворуч до самого небокраю виблискувало море.
Як завжди, Джей чистив картоплю. Дівчина, що підробляла в барі, міняла воду у вазах для квітів і витирала столи. Повернувшись з холодного Хоккайдо, я застав тут осінь. Гори, що видніли з вікон, переливалися багрянцем. Я сидів перед прилавком ще перед відкриттям бару і потягував пиво. Шкаралупа арахісу приємно потріскувала між пальцями моєї руки.
— Між іншим, нелегко придбати арахіс, що так приємно лущиться, — сказав Джей.
— Ого! — здивувався я, гризучи зерня арахісу.
— А ти що, все ще у відпустці?
— Я звільнився.
— Звільнився?!
— Довга історія…
Джей дочистив картоплю, промив її в бамбуковій корзинці і закрутив кран.
— І що ж ти збираєшся тепер робити?
— Ще не знаю. Отримаю вихідну допомогу і продам право на управління фірмою… Великих грошей, звісно, це мені не принесе, але все-таки… А крім цього, ще оце…