— Це правда, — погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.
Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам’ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев’я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.
Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев «Метро Голдвін Меєр» і на екрані з’явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!
Однак моя подружка із серйозним виглядом уп’ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу перекинутися з нею словом. А тому я махнув рукою і також вирішив дивитися кіно.
Перший фільм, окультний, був про сатану, який правив містечком. Сатана жив в убогому церковному підвалі і для своїх цілей використовував золотушного пастора. Навіщо сатані заманулося панувати над жителями того містечка, я так і не зрозумів. Бо то був справді жалюгідний населений пункт, оточений звідусіль кукурудзяними полями.
Сатана, однак, страшно сваволив і, коли одна дівчина йому не підкорялася, лютував. А коли лютував, трусився всім своїм тілом, як зелене фруктове желе. В такому його гніві було щось смішне.
У кріслі перед нами безперестанку сумовито хропів чоловік середніх літ. Здавалося, ніби це гуде корабель, загубившись у тумані. Обійми і поцілунки в кутку праворуч ставали щораз відчутнішими. Позаду хтось голосно зіпсував повітря. Чоловік середніх літ на мить перестав хропіти, а дві школярки хихикнули.
Я мимоволі пригадав Оселедця. А після того нарешті пригадав, що покинув Токіо й опинився в Саппоро. Що ж це таке? Виходить, я не відчув би, що забрався далеко від Токіо, якби хтось не зіпсував повітря?
Дивина та й годі.
З такими думками я заснув. Уві сні я побачив зеленого сатану. Тепер у ньому не було нічого смішного. Він мовчав і тільки дивився на мене з темряви.
Фільм закінчився, в залі спалахнуло світло — і я прокинувся. Глядачі, наче змовившись, позіхали один за одним. Я купив в кіоску дві порції морозива для нас обох. Морозиво було настільки твердим, що, здавалося, його непроданим зберігали в холодильнику з минулого літа.
— Ви що, проспали весь фільм?
— Ага, — відповів я. — Було цікаво?
— Дуже! Під кінець містечко вибухнуло.
— Ого!..
У кінозалі стало страшно тихо. Точніше — тільки навколо мене. Дивне відчуття.
— Послухайте, — сказала вона. — Вам не здається, що ми зараз кудись переміщуємося?
Після таких слів у мене справді з’явилося таке відчуття.
Вона схопила мене за руку.
— Не ворушіться… Я боюся…
— Ага.
— Бо інакше нас перенесе кудись-інде… Кудись у невідоме місце…
Коли світло в залі погасло і на екрані замиготіли рекламні кадри, я відхилив її волосся і поцілував вухо.
— Все буде гаразд. Не бійся.
— Ви мали рацію, — тихо сказала вона. — Треба було їхати на чомусь, що має назву.
Упродовж півтори години — від початку і до кінця другого фільму — ми просиділи в повній темряві з відчуттям спокійного переміщення. Її щока непорушно лежала на моєму плечі. І від її дихання воно стало теплим та вологим.
Вийшовши з кінотеатру, ми рука в руку вирушили на прогулянку по вечірньому місту. Здавалося, що ми стали ближчими одне одному, ніж раніше. Людський гомін на вулиці звучав приємно, в небі тьмяно мерехтіли зорі.
— Ми справді в тому місті, де нам хотілося бути? — спитала вона.
Я глянув у небо. Полярна зірка була на своєму місці. Та от чомусь здавалася фальшивою. Надто великою, надто яскравою.
— Та хто його знає… — мовив я.
— Враження таке, ніби щось не так…
— Коли опиняєшся вперше в якомусь новому місті, завжди з’являється таке відчуття… Організм ще не може звикнути.
— А через якийсь час звикне?
— Напевне, через днів два-три.
Утомившись від прогулянки по місту, ми забрели в перший ресторан, що потрапив на очі, випили по два кухлі бочкового пива і з’їли по тарілці картоплі з вареною лососиною. Як для навмання обраного ресторану, їжа виявилася пристойною. Пиво справді чудове, білий соус — з тонким смаком, але трохи гострий.
— Так от, — попиваючи каву, сказав я, — пора вирішувати, де нам оселитися.
— Про оселю я вже маю уявлення, — сказала вона.
— Яке?
— В усякому разі, прочитай мені по черзі назви готелів цього міста…
У непривітного офіціанта я попросив телефонний довідник і взявся читати їй уголос всі сторінки з розділу «Рьокани[18] і готелі». На сороковій назві вона мене зупинила.