Як раніше здалека, він здавався зовсім безлюдним. На дерев’яних віконницях, підвішених знадвору для захисту вузьких високих двійчастих вікон, густим шаром осів дрібний пісок. На дивовижні візерунки, витворені одного разу дощем з піщаного пилу, лягав інший шар пилу, і новий дощ виліплював щось своє.
У вхідних дверях на рівні очей було вирізано невеличке, з долоню, віконце, зсередини завішене фіранкою. Латунну клямку забив той самий піщаний пил, який відразу посипався з шурхотом униз, як тільки я торкнувся її рукою. Клямка гойдалась, як старий кутній зуб, але двері не відчинялися. Старі двері, збиті з трьох грубих дубових дощок, виявилися набагато міцнішими, ніж могло здаватися. На всякий випадок я гримнув по них кілька разів кулаком — як і треба було сподіватися — відповіді ніякої. Лише рука заболіла. Над головою зашелестіло від вітру велетенське гілля сіінокі[25] — так, ніби піщана гора раптом осунулася.
За порадою вівчаря я заглянув у поштову скриньку. Всередині, на задній стінці, стирчав гачок, а на ньому висів ключ — латунний, старомодний, до білого відполірований пальцями.
— Хіба це надійно залишати ключ у такому місці? — спитала подружка.
— Та хто ж захоче сюди добиратися, обкрадати будинок, а потім тарабанитися назад? — відповів я.
Ключ, на диво, легко ввійшов у замкову щілину. Я повернув його — і язичок замка з приємним тріском відійшов убік.
Мабуть, через те, що віконниці давно не відчинялися, сутінки заповнили весь будинок настільки, що нам довелося досить довго чекати, поки очі до них звикнуть.
Ми опинилися у просторій тихій кімнаті, в якій пахло, наче в старій коморі. Такий запах я пам’ятав з дитинства. Запах старих часів — старих меблів і зужитих татамі[26]. Я зачинив за собою двері, й завивання вітру відразу припинилося.
— Добрий день! — щосили вигукнув я. — Хтось є вдома?
Надривав я голос, звичайно, дарма. Бо в будинку не було нікого. Тільки вицокував, відмірюючи час секунда за секундою, настінний годинник поряд з каміном.
На якусь мить голова моя пішла обертом. У темряві час поплив у протилежному напрямі, а видива минулих подій накладалися одне на одне. Згадки про гнітючі переживання осипалися, мов гора сухого піску. Та цей стан скоро минув. Я розплющив очі — і все вляглося. Перед моїми очима відкрився лише дивовижно буденний сірий простір.
— З вами все гаразд? — стурбовано запитала подружка.
— Так, нічого, — відповів я. — Все-таки ходімо нагору…
Поки подружка намацувала на стіні вимикача, я в напівтемряві розглядав годинник, якого запускали в рух три гирі, підвішені на ланцюжках. Вони вже висіли в самому низу, але годинник усе ще продовжував іти, витискаючи з них останні сили. Судячи з довжини ланцюжків, для того, щоб гирі спустилися вниз, потрібен був цілий тиждень. Інакше кажучи, тиждень тому хтось приходив сюди і накрутив годинник.
Я підтягнув гирі вверх, потім сів на диван і витягнув ноги. Диван був старий, ще з передвоєнних часів, але зручний. Не дуже м’який і не дуже твердий, із запахом людських долонь.
Незабаром почулося легеньке клацання, спалахнула електрична лампочка, і з кухні з’явилася подружка. Швидко оглянула всі кутки вітальні, потім вмостилася на дивані й закурила ментолову сигарету. Я зробив те саме. Відтоді, як я познайомився з нею, поступово відчув смак до ментолових сигарет.
— Здається, ваш друг збирався тут зимувати, — сказала подружка. — Як я побачила, в кухні стільки запасів палива і харчів, що вистачить на всю зиму. Справжнісінький тобі супермаркет!
— Та от його нема…
— Перевірмо другий поверх!
Сходами біля кухні ми піднялися нагору. На півдорозі сходи раптом якось дивно повертали вбік. Повітря на другому поверсі здавалося трохи іншим.
— Голова болить, — сказала подружка.
— Дуже?
— Та нічого… Не звертайте уваги. Я до цього звикла.
На другому поверсі містилися три спальні: ліворуч по коридору велика, а праворуч — дві менші. Ми почали заглядати в кожну з них по порядку. Меблів було як кіт наплакав, а порожнечу заповнювали сутінки. У великій кімнаті стояло двоспальне ліжко без матраца й туалетний столик із дзеркалом. На всьому лежав відбиток мертвого часу.
І тільки в маленькій спальні в глибині коридору залишилося щось від людини. Дбайливо прибране ліжко, неглибока вм’ятина на подушці, акуратно складена синювата піжама під подушкою. На тумбочці біля ліжка старомодна лампа, поряд книжка — роман Джозефа Конрада.