Выбрать главу

Що ж являли собою військові сили середини XVII століття, коли на арену європейської політики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Річ Посполита, котра майже не зазнала збитків під час Тридцятирічної війни, була надзвичайно сильною у військовому відношенні державою. Традиційно, ще від часів раннього середньовіччя, основну військову силу Речі Посполитої складала кіннота, залишаючи піхоті на полі бою роль допоміжної сили. Красою і гордістю польської кінноти були «крилаті» гусари. На відміну від решти європейських країн, в Польщі гусари не були легкою кіннотою. Навпаки, це була важко озброєна кавалерія, такий собі прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собі важку кірасу прикрашену залізними крилами, котрі здіймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброєний пікою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброєю. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок більш ранніх підрозділів лицарської кінноти — кожен гусарський «товариш» приводив з собою до війська від двох до десяти «пахолків», тобто людей, що служили особисто йому. Товариші, котрі були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядків гусарської хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарської хоругви був удар піками на великій швидкості. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дієвого способу гусарські підрозділи, як свідчать сучасники, проходили крізь ворожі шикування «як ніж крізь масло». Необхідно зауважити, що таку тактику польські гусари перейняли від європейської лицарської кінноти середньовіччя. Як відомо, удар тієї кінноти стримати було майже неможливо. Закуті у броню, верхи на велетенських конях породи дістріе, лицарі протягом сотень років домінували на полях битв.

Іншим різновидом важкої кінноти у Речі Посполитій були рейтари. Назву свою ці вояки отримали від німецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо відрізнялася від тактики гусарії. Рейтари діяли переважно вогнепальною зброєю. Озброєні значною кількістю великих пістолетів, або бандолетів, як їх тоді називали, рейтари діяли ними під час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, аніж гусари своїми пиками. Також на озброєнні рейтари мали різноманітну холодну зброю. Спочатку рейтарські роти на службі польської корони складалися виключно з німецьких найманців, але з часом у них почали служити й поляки. За традиційний чорний колір обладунків, а також за жорстокість на полі бою рейтари отримали назву «чорні дияволи», підтверджуючи її безліч разів горами ворожих трупів за собою.

Третім різновидом польської кінноти були драгуни. На відміну від попередніх двох, це була легкоозброєна кіннота. І хоча жупани й кільчасті панцирі драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срібло кірас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцінювати ролі драгун як виду збройних сил Речі Посполитої. Перелік задач під час бою, що їх вирішували драгунські підрозділи, був досить численним. Ці вояки, а їх значною мірою комплектували саме з козацьких верств населення України, були досить універсальною військовою силою, спроможною протистояти важкій кавалерії або ворожій піхоті, здатною також на швидкі розвідки в глибокому тилу ворога, несподівані удари з тилу або флангів ворожого війська. Крім кавалерійських атак драгуни могли, спішившись, діяти і як піхотні підрозділи (наприклад, обороняючи табір). Це теж вагомо збільшувало їх цінність на полі бою.

Піхота, як вже було зазначено вище, була у війську Речі Посполитої другорядною силою. Така традиція встановилася від часів раннього середньовіччя. В більшості європейських армій давно переглянули таке відношення до піхотних полків, але Річ Посполита, відрізняючись консервативністю, не поспішала реформувати свої збройні сили. Як правило, піхотні полки складалися з так званої обозної челяді, тобто хлопів, приведених до війська своїми панами, що несли службу в кавалерійських хоругвах і ротах. Звичайно, ці люди не могли похвалитися великим військовим вмінням або міцним бойовим духом на полі бою. Проте така піхота, завдячуючи своїй кількості, що часто — густо перевищувала чисельність решти війська, могла все ж виконувати певні задачі й домагатися перемог. Потрібно сказати, гонорова шляхта ніколи не вважала обозну челядь здатною на протистояння з ворогом і навіть не прилічувала десятки тисяч піхотинців до кількості свого війська. Завдяки саме такій манері вести літопис війн і битв Речі Посполитої, маємо іноді цікаві свідчення перемог польської зброї, коли, згідно з записів польських мемуаристів, коронне військо кількістю в 5–7 тисяч бійців отримувало перемоги над противником, котрий мав 20–30 тисяч війська лише тому, що ніхто не рахував десятки тисяч обозної челяді, яка приймала на себе ворожі атаки поряд зі своїми панами, б'ючись нехай не з великим героїзмом, але з завзятістю змушених захищати власні життя людей. Окрім обозної челяді у складі коронного війська були й більш професійні піхотні підрозділи, що складалися основним чином з німецьких і угорських найманців. Ландскнехти, як називали таких найманців, були більш вагомою силою, аніж обозна челядь. Багато разів вони ставали у пригоді коронному війську не менше, аніж кіннота, обороняючи польовий табір або фортецю, зупиняючи ворожу кінноту на полі бою або переслідуючи розбитого ворога. Ландскнехти поділялись на озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів і пікінерів, озброєних довгими піками. Як перші, так і другі були дуже ефективними під час відбиття ворожих атак: пікінери для протистояння атакам ворожої кавалерії, мушкетери… ну, здається, немає сенсу пояснювати, для чого потрібними були злагоджені залпи сотень мушкетів в обличчя атакуючому ворогу. Дуже ефективним був прийом караколювання, що його застосовували мушкетери для того, щоб компенсувати низьку швидкострільність вогнепальної зброї XVI–XVII сторіч. Полягав він у тому, що перша шеренга вишикуваних у каре мушкетерів, здійснивши залп, швидко караколювала, тобто відступала, крізь проміжки строю і шикувалася позаду останньої шеренги, заряджаючи зброю. Залп робила друга шеренга, після чого караколювала й вона — і так далі. Завдяки такій тактиці потужність вогню мушкетів, що потребували для заряджання близько хвилини (це у руках вправного стрільця!) і не відрізнялися здатністю поцілити на відстані ста кроків у щось менше за батальйон солдат, ставала досить пристойною.