Власне, те що він не є ворогом короля, Богдан Хмельницький стверджував не лише до того, як утік на Низ і почав збирати військову силу для походу на Річ Посполиту. Навіть після того як поїхав до Криму і заручився підтримкою кримського хана Іслам—Ґерая у боротьбі проти поляків, Хмельницький підкреслював: лише на згубу особистим ворогам, не королю, накопичує він сили. Те, що він є слугою його королівської величності, Хмельницький стверджував навіть після битв при Жовтих Водах і Корсуні, внаслідок яких військо коронного гетьмана Речі Посполитої перестало існувати, а сам Микола Потоцький змушений був поїхати до Криму у якості ясиру. Чому ж наприкінці 1647 року Хмельницький був визнаний злочинцем і під страхом смертної кари змушений був утікати під захист січового братства? Рік 1647 видався для Хмельницького нещасливим. Спочатку протистояння з молодим Олександром Конецпольським з приводу ґрунтів, які були маєтністю Хмельницького, переросло у відкриту війну, що її староста вів руками свого васала, підстарости Чаплинського. Та війна обернулася зовсім не на користь Хмельницькому — надто впливові люди протистояли йому. Хоча батько Олександра, великий гетьман Станіслав Конецпольський помер ще минулого року, молодий гетьманич показав, що має хватку не гіршу, аніж у покійного родителя. Шляхом підкупу й обману він заволодів королівським універсалом на право володіння феодом під назвою Мліївський ключ. До Мліївського ключа належав і Суботів, маєтність Хмельницького, дарована предкам Богдана Хмельницького за вірну службу короні. Проте Олександра Конецпольського зовсім не турбував цей факт. Він вирішив будь — що заволодіти землями, що належали Хмельницькому й приносили надто вже гарний прибуток. Врешті, як ми усі знаємо, усе обернулося наїздом Чаплинського на хутір Суботів, під час якого хутір було знищено, а майно Хмельницького пограбовано. Загинули близькі Хмельницькому люди. Але на цих трагічних подіях все не закінчилось. Вочевидь магнати вирішили звести зі світу свого ворога, яким вважали Хмельницького, раз і назавжди. В хід пішли найбрудніші методи: від підсилання найманих вбивць до наклепів у суді. До перших можемо віднести той факт, що сам Хмельницький, вже будучи гетьманом, згадував випадок, коли підіслані ворогами вбивці несподівано накинулися на нього і один з них вдарив його шаблею. Тоді, за свідченням Хмельницького, «лише місюрка залізна врятувала, а кільчаста бармиця на шиї була перерубана й лише на чотирьох кільцях трималася». І якщо наймані вбивці не змогли впоратися з козаком, досвідченим у військовій справі, судові крючкотвори таки доконали його — Богдан Хмельницький опинився у в'язниці. Невідомо, як би склалася доля України, коли б його не випустив на волю полковник Кричевський, кум гетьмана. Вочевидь тут зробили свою справу родинні зв'язки, бо Кричевський добре знав, яку відповідальність бере на себе, відпускаючи на поруки кількох дрібних старшин Чигиринського полку і особистого ворога Олександра Конецпольського. Крім цих обставин можемо припустити, що Кричевському було відомо про королівські листи, що їх мав при собі Хмельницький і які могли підняти справжню бурю у міжнародній політиці, коли б попали не за призначенням. Про ці листи слід розповісти докладніше.
Справа у тому, що в середині 40–х років XVII століття не все так гладко було у самому державному устрої Речі Посполитої, як могла про те свідчити назва — «золота доба». Король Владислав IV, передостанній монарх династії Ваза, унаслідував королівський титул від свого батька Сигізмунда III, померлого у 1643 році. Проте йому був зовсім не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь — якої миті, згідно законів Речі Посполитої, міг переобрати сейм. Адже що є сейм? Сейм — це магнатство. Сукупність кількох десятків найбагатших і найвпливовіших у державі родів, таких як Потоцькі, Калиновські, Конецпольські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, Заславські, Острозькі та інші. Ці люди, власне, й були справжніми повелителями Речі Посполитої, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що міг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порівнянні з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разі загострення, неодмінно кинув би проти королівського війська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речі Посполитої у бік збільшення повноважень короля і відповідно зменшення ваги сейму, неодмінно повинен був шукати допомоги на стороні. А хто ж ще міг стати у пригоді в такій делікатній справі, як не козацтво? Ті самі мужні, умілі й невибагливі воїни, котрі не раз уже приходили йому на допомогу, як — от у 1618 році під час Московського походу Владислава IV, тоді ще королевича. Або у 1621–му, ставши з ним пліч — о–пліч під Хотином і врятувавши Річ Посполиту від османської навали. І хоча козацтво натерпілося під час ординації 1638 року від польської влади, король не мав сумніву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скріплені малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до співпраці й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанію козаків проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що після неї він отримає прихильність козацької старшини й зможе опертися на реєстрове військо у своїй боротьбі з магнатами. Саме ці листи опинилися у руках Богдана Хмельницького і з ними він вирушив на Січ. Над Польщею нависла загроза помсти від Туреччини, коли б у Стамбулі дізналися про наміри короля, а перед її королем виникла б загроза помсти магнатів за спробу відібрати у них владу у державі, а також за провокацію супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких інтриг полковник Кричевський легко міг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Ніхто не знає, які думки роїлися в світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його Святий Хрест, але історія донесла його безпрецедентне рішення — всупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана вірні Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбійникам, як і Богдан Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохід, доки його не підбурюють люди, подібні до Хмельницького.