І все-таки, передусім, — праця. Чесна праця, що є джерелом усіх чеснот, на противагу до бездіяльності (згадаймо пізніших стоїків), що розслаблює людину і є джерелом усіляких пороків. Звідси — похвала ранку, порі дня, яку так часто оспівували античні життєлюби, згодом — автори доби Відродження, закликаючи людину до бадьорості, до дії (естетика надвечір’я — знак романтичної доби): «Ранок, повір, — то добра третина всієї роботи; / ранок — підмога в дорозі твоїй, у праці всілякій; / ранок і будить, і кличе людей у дорогу рушати», / він же й чимало волів під ярмо, орати, підводить» (578–581); звернімо увагу на проакцентоване анафорою, на початку рядка, слово «ранок». Як тут не згадати нашу хліборобську приказку: «Хто рано встає, тому Бог дає»?.. (у Гесіода: «Працю полюбиш — значно миліший богам тоді будеш»).
Після «професійних» порад, що стосуються мореплавства, — ще один блок морально-етичних сентенцій зі сфери життя загалом: коли одружуватися, з ким заводити дружбу, як поводитися під час гостини, як ставитися до богів, до навколишньої природи (отже, до всіляких божеств), зокрема до річок та джерел тощо (695-769). Врешті — дні, обіцяні у заголовку: які з них сприятливі, а які — не сприяють тим чи іншим роботам або діям. Усе тут — зі сфери народних повір’їв, прикмет та передсудів, до чого консервативні беотійці були особливо схильні. Втім, що для нас — лише смішний забобон, те для тодішнього селянина було чимось аж надто важливим.
І ось — кінцівка поеми:
У тому «щасен і благословен» — увесь Гесіод: хай скільки мав життєвих клопотів і робіт, хай яка скупа усмішка на його обличчі, а усвідомлення того, що сам він ніколи не переступав меж дозволеного, що живе за законами Справедливості, дає йому найвище благо — душевний спокій, якого не здобути за жодні багатства. Те «щасен» (грец. olbios, лат. beatus) знайде своє далеке відлуння у знаменитій Горацієвій фразі з його епода: «Beatus ille qui procul negotiis…» — Щасливий, хто, далеко від тих справ усіх, / живе, як давній люд колись: / оре собі волами поле батьківське, / про зиск не помишляючи. Воно й нині, те «щасен і благословен», озивається ностальгійним щемом у серці зануреної у «справи» й «клопоти» людини урбанізованого світу…
А попри те Гесіода називають песимістом. У нього й справді чи не найпохмуріші візії майбутнього, що очікує людей (Р. 178 наст.): «Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти […] Діти — батьків на схилі їх літ шанувати не будуть […] Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати; / Сила присяги, право, добро — не матимуть більше / Аніякої ваги, зате злодій, хапун і нахаба — / Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане / Сорому. Чесну людину — підла кривдити буде…»
Vates (лат.) означає не просто «співець», а «віщий співець», адже він, «обранець муз», як і вони, може оспівувати «те, що тепер є, що буде колись, і те, що було вже». Але співець у тодішні часи, хай як його не обдаровували б музи, ледве чи зміг би уявити собі, які засоби для руйнування міст винайдуть ті люди, в чиє прийдешнє він зазирає.
Втім, чи справедливо називати песимістом того, хто проспівав гимн праці й правді, хто сам працював, не покладаючи рук і жив по правді?.. Так і хочеться вірити, що на цей «відсоток блага» на тлі загального занепаду (Р. 179) покладав надії й Гесіод, як покладаємо сьогодні й ми. Тут і спливають на думку такі теплі й світлі рядки уже згаданого нашого поета, який теж співав для народу, — С. Руданського, що услід за Вергілієм, шанувальником «аскрійського співця», таки вірив у кращі часи: / Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки… / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!»