Греки схаменулися й почали обстрілювати гатників із скорпіонів та каробаліст. Почулись крики перших уражених, і Дудко наказав лучникам не шкодувати стріл. Крики стало чути й на стінах та вежах, а гатники продовжували гатити рів.
Лучникам піднесли важкі стріли з просмоленим клоччям, і незабаром на надбрамній вежі зайнявся скорпіон. Кияни побачили вогонь і привітали його буйним галасом, і коли на другій вежі зайнялися каробаліста й ще один скорпіон, Дудко кинув через рів тисячу воїв з дробинами.
Поки вої приставляли дробини до стіни, взявшись по десятеро за кожну, лучники обсипали заборола хмарами стріл. Греки не могли вистромити носа між визубнями. Та коли перші корчівці й тмутороканці підлізли до самих заборол, лучники вже не могли вільно стріляти. Греки стямились і наїжачилися вістрями сулиць. Уражені падали, конаючи просто на валу, лише найживучіші намагалися доповзти до рову. В одному місці грекам пощастило підважити дробину баграми й разом з десятком воїв турнути в рів. Обвішана тілами дробина падала повільно, а приречені судомно трималися за смертельно зрадливі щаблі. Ніхто з тієї десятки й не ворухнувся після падіння.
Дудко кинув на приступ ще кількох сотенних воєвод, вої один за одним дерлися й дерлись щаблями вгору, й кожна дробина нагадувала бджолиний рій, що вилетів з борті й обсів першу-ліпшу гілляку. Ліворуч од надбрамної вежі між визубнями заборола зчинилася боротьба: кільком тмутороканцям пощастило вчепитись у стіну й поперти оборонців, але це тривало коротку мить. Греки піднесли гарячі котли й почали обливати приступників окропом та смолою.
Під стінами знялося дике виття. Дудко пересвідчився в марноті своїх спроб і звелів густи в роги. Тмутороканці швидко відкотилися назад.
— Так не вийде, — сказав Доброчинові Дудко.
Під стінами та в рову лежало зо три сотні воїв, дехто був ще живий, і Дудко знову поставив лучників, щоб можна було позабирати зранених та мерців. Доброчин спитав у старого корчівського посадника:
— А як?
— Надоба в баранах та пороках, — пошкріб сиву щітку на підборідді старий.
— Це я й сам відаю...
Увечері Доброчин скликав на думу тисячних і деяких сотенних воєвод.
— Що маємо чинити далі? — спитав він.
Думок було безліч. Ілько Муромець прогув:
— Го-олодом...
Доброчин з самого початку схилявся до тривалої облоги й співчутливо кивнув. Город був переповнений: Доброчин недаремно дав змогу збігтися до Корсуня навколишнім орачам. І все-таки облога загрожувала великими клопотами. Треба було насамперед прогодувати таку тьму людей, а він не хотів розграбовувати грецькі села. Та й рать була настроєна зовсім не на те, щоб смагнути на пісках догори черевом: двадцять тисяч людей і невільників прийшли сюди боротися з грецьким царем, довести йому свою силу й зверхність; силою вирвати в нього те, чого він не хотів оддати охотою.
Доброчин сказав:
— Пошлемо до них удруге. Скажемо топархові[29] так: «Не попалили ми ваші села, прийшли не по ваші животи, лише по цей город. Здайтеся нам без боротьби, й ми нічого лихого вам не вчинимо: лише посидимо до осені й підемо вп'ять. Хочемо примучити вашого царя шанувати уклади. Він клявсь нам на хресті, а це враз охабився свого зароку».
З таким словом Доброчин уже звертався до корсунського топарха Іраклія першого ж дня. Топарх відмовився, він заявив: «Що скажу потім своєму цареві? Мене Василій повісить на церковному хресті».
Доброчин вирішив послати до нього вдруге. Сольство пішло вранці й швидко вернуло назад.
— Не хоче й слухати, — сказав головний сол Ждан. — Після вчорашньої боротьби ще дужче запишався. — Ждан додав: — А народу в городі тьма-тьмуща...
Доброчин утрете вирядив сла:
— Скажи тому топархові, що стоятиму тут хоч хай троє літ — а таки візьму Корсунь.
Але третє сольство теж нічого не дало.
Того ж дня Доброчин пішов на новий приступ. Тепер приступом водив Ждан, виладнавши воїв у «черепахи». Десятеро дружинників ставало під стіною в ряд, укривши спини щитами, дев'ятеро інших ставало їм на щити, на цих дев'ятьох здиралося восьмеро й так далі — аж до самісіньких заборол. Ця півсотня воїв здалеку справді нагадувала черепаху, вкриту боронею турячих щитів. Греки поливали «черепах» окропом і смолою, але це збігало по щільно стулених щитах і не так дошкуляло. Однак черепахи були надто хисткі, греки завалювали їх баграми й коп'ями.
Боротьбу на заборолах пощастило зав'язати в дев'ятьох чи десятьох місцях, але не пощастило закріпитися. Й хоч уражених було втричі менше від попереднього дня, проте й такий лад не віщував змоги киянам. Потрібні були пороки та барани, щоб виставити ворота й покришити стіни. Баранів же й пороків не було.
Тоді воєводське дума вирішила підсипати присну.
Рів з боку «сухої» брами засипали неповний день, потім узялися до стін і підсипали майже два тижні, вигрібши збоку від города п'ять глибоких широченних ям. Робота спершу йшла споро, приспа підіймалася на очах, бо землю возили й тягали на собі понад п'ятнадцять тисяч воїв, а по той бік города греків щоденно шарпали по дві й три тисячі мужів, одвертаючи увагу від приспи. Насип швидко піднявся мало не до півстіни.
А потім сталося дивне — аж не хотілось вірити власним очам: насипане вдень за ніч осідало...
Ждан сказав:
— Було б випустити воду з рову. Це все вода. Можна було спустити її в ці наші ями, бо так не засиплемо й до зими...
Доброчин сумнівався. Хоч би скільки було в ровах тієї води, досі мала б уже наїстись глини.
— А може, їм помагає їхній бог? Це теж діло життєве, — висловив припущення старий корчівський песадник Дудко. — Як Святослав хотів вийняти мечем хазарську Білу Вежу, кожного ранку починалася гроза. Я й кажу Святославові: «Давай приступимо вночі!» Так Біла Вежа й удалась при місяці, бо вдень хазарам спомагав їхній бог Яхва-хан.
Доброчин кисло засміявся:
— Ти ліпше скажи щось мені, бо Святослава давно вже немає.
Приспа не сягала й до середини стіни, Доброчинові не хотілося йти на приступ, який вимагатиме великих жертв, і він шукав іншого виходу. Виходу не було: Дудко порадив йому те саме, що знав і Доброчин.
— Цієї стіни ми зроду не підсиплемо, — сказав старий, — якщо їхній бог і далі їм спомагатиме. А голодом їх не викуриш аж до весни. Маємо приступити. Стіна трохи понижчала, й рову нема... — Він теж раптом завагався й почав шкребти білу щіть на підборідді. — Ото тільки що багато живота пропаде...
Сьогодні вранці Доброчин вирішив востаннє попередити корсунського топарха Іраклія:
— Якщо приневолений буду брати город сокирою й мечем — нарікайте на себе: многі голови ваші попадають з-під мечів і сокир. Ліпше вдайся любовно, тоді нічого тобі й твоєму городові ие вчиню. Інакше завтра з сонцем приступимо.
Ждан повернувся лихий:
— Цей топарх не пустив мене далі брами. Хай же взавтра нарікає на ся...
— Не хоче вдаватися? — вже зловісним голосом перепитав світлий князь. — Тоді взавтра приступимо. Вели зладнати більше дробин. Цього разу можна куціші й ширші. Сам поведеш?
— Хай лише бог споможе!
Це було в першій половині дня, по обіді ж до Доброчина прийшов головний воєвода ратників Муромець, затиснувши в шестипалій правиці невеличку стрілу, оперену вороном.
— Ось, на, — сказав тридцятирічний воєвода.
— Це що? — Доброчин узяв стрілу й покрутив між пальцями. З оперіння розмоталася смужечка тонкого копринного полотна. Він ковзнув по смужечці очима й непорозуміло глянув на воєводу:
— Де ти його взяв?
— Та приніс один ра-атник, — протягло загудів той.
— А по-чиєму тут написано?
Муромець знову протяг:
— Мабуть, по-грецькому. Бо по-чиє-ему ж іще? З го-орода ж прилетіла.
— Коли?
Муромець розчепірив усі дванадцять пальців:
— Мабуть, уночі... Бо ратник знайшов її вже перед сходом со-онця.