Воєвода Ратша, вдягнений у бороню та шолом, гарцюючи верхи на перестріл од города, підганяв і підганяв своїх. Він гасав і гасав понад ровом, закиданим уже в багатьох місцях, а найпрудкіші стріли долітали й до нього. Щити новгородських лучників стали схожі на їжаків, густо втикані варязькими стрілами, які іноді наскрізь пробивали моржеву скору щитів. У запалі боротьби лучники позирали на свої лави, тоскно думаючи про те, що Ратші належало б виставити ще зо три сотні, але той не зважав па них: кожен воїн мав двічі збігати до лісу.
Коли перші вої вже принесли по два стовбури й перекинули через рів, лучників почало потроху додаватись. Вони вгороджували щити в землю й стріляли з-за них, але були потомлені й погано цілились, навіть тятиву часом не годні були натягти. Зате варяги влучали значно частіше.
Коли ж останні «мостовики» підійшли, перекинувши через рів сосни й грубі осики, залишивши над водою останніх влучених жалами варязьких стріл, Ратша нарешті звелів лучникам одійти й забрати вбитих та поранених.
— В'яжи цір[13]! — почали гукати сотники й десятні воєводи.
Лучники заходились обмотувати стріли ціром і діставати кресала. Незабаром вони знову підійшли до валу й загородили в землю поскіпані й подзьобані щити, запалювали цір кресалом і пускали стріли. Деякі з тих стріл, тягнучи за собою хвости чорного диму, застрявали в стіні, інші ж перелітали через заборола. Варяги оббивали їх луками та сулицями й скидали вниз, тим часом новгородці користалися з їхнього замішання й стріляли ще влучніше. Окремі стріли вже «прижились», роздмуханий у леті цір займався, й на частоколі та в городі курілись уже перші дими.
Спалахнули вежі над обома брамами, бо їх варяги не могли встерегти, до того ж вежі були криті тонкою дранкою. Ратша крикнув подати йому свіжого коня, котрийсь воїн побіг просити в дружинників, але Доброчин оддав свого.
Полоцькі варяги люто відстрілювались, час по час па городнях здіймався болісний зойк, на який новгородці відгукувались радісним криком, але ще частіше чулися зойки по цей бік валів — серед новгородських лучників. А Ратша й досі зволікав, ждучи, коли варяги нарешті з'юрмляться в одному місці.
Город був оточений суцільним тугим обручем, до якого не долітали й найтонші стріли. Поранені відходили й відповзали за цей обруч, який Ратша ледве стримував, а на полі лишалося дедалі більше важко поранених і забитих новгородських людей.
Тоді стріли з-за східного рову порідшали. Ратша зострожив конягу й майнув до західної стіни. Стіна й хати за нею були охоплені вогнем і димом, але рів здавався значно ширшим і не мав жодного пристойного «містка». До того ж полум'я та дим не дозволили б піти на забороло. І все-таки варяги чекали приступу саме тут. Тепер їхніми діями керували страх і розгубленість, викликані отим вогнем.
Ратша звелів двом сотникам удавати, нібито вони збираються йти на палаючий частокіл, і коли сотні наблизилися до рову в цьому місці, погнав до східної стіни.
Тут було так само малолюдно. Лучники обсипали заборола градом стріл, а варяги ледь-ледь відповідали, бо багато з них подалося до західної стіни, де горів частокіл і починався приступ.
— Чи він осліп? — дивлячись на Ратшу, сказав до Сігурда Доброчин. — На сході стіна геть гола, а він послав полк у вогонь!
Але тут-таки очі його хижо зблиснули — він аж наставив долоню козирком. Доки ті дві сотні вдавали приступ із заходу, Ратша кинув сотню воїв до протилежної стіни, яку варяги майже оголили, а вої швидко перескочили через загачений колоддям рів.
— Усе пропало! — болісне скривився старий воєвода Угоняй, неначе йому раптом розболілися кутні зуби: аж узявся за обидві щоки. — Пропала сотня!
Варяги й справді повитягали сулиці й здійняли страшенний крик, на який почали збігатися з інших кінців заборола. Десяток чи півтора новгородців покотилося між колоддя в рів, але інші почали кидати гаки й гакуваті драбини й лізти ними вгору. Варяги збили ще кількох, на допомогу оборонцям підбігли інші, але зо два десятки новгородців уже встигли перескочити на хідник, що тягся вздовж усієї стіни з боку города.
— Попер! — гукнув Доброчин до Угоняя, який і досі тримався за «зуб». — Витягне Ратша Полоцьк!
У проламану варязьку оборону ринули ще дві сотні новгородського сідельника-хитреця, й варяги вже не встигали їх одкидати...
На пожарищах іще чаділи головешки, коли до Полоцька, наступного ранку після його взяття, в'їхали Доброчин і Володимир, супроводжувані почтом старих і сотенних воєвод.
Город мало зазнав шкоди од учорашньої січі. Лише попід валом згоріло кілька десятків землянок та рублених хат, якщо не рахувати заборола й ворота. Ратша просив учора віддати Полоцьк новгородцям на потік, Доброчин спочатку схилився був до такої думки, потім помислив і сказав:
— Не дам Полоцька.
— Рать обносилася й ходить без портів, — заперечив охочий воєвода.
— Невіголос ти, та ще й не каєшся! — буркнув Доброчин. — Маю думку лишити тебе тут за посадника!
— Ме-не?.. Я ж не боярин. Тебе бояри засміють!
— То мій клопіт, — сказав Доброчин. — Ось добудемо Київ — і заверну тебе назад.
Тепер охочий воєвода Ратша, тримаючи на рушнику хліб-сіль, зустрічав у княжому дворі Доброчина й Володимира, мов полоцький князь.
Доброчин зіскочив додолу, прийняв цілування й запитав:
— А Ругвальда таки немає?
— Знайшли його, знайшли, — відповів Ратша. — Тільки заціпило йому.
— Мертвий?
— І він, і його сини.
Доброчин замислився. Все те він уявляв собі трохи не так.
— Дажбожа воля... — згодом проказав він. Тоді глянув на Володимира й знову запитав Ратшу. — В нього ж були не самі сини?
Ратша шепнув щось воїнові позаду, а той моргнув комусь іще далі назад, і з теремного хорому вивели діву.
Ругнеда була схожа на зацьковане звіря, розпатлане й розшарпане, ладне дряпатись і кусатися за своє маленьке нікчемне життя. Світлий князь глянув на небожа й розсміявся — так зверхньо й зневажливо дивився Володимир на полоцьку княжну.
— Істинно ж нема на що глянути, — сказав Доброчин. — Самі соплі та пазурі. А Ждан Будимирович вихваляв: красна-прекрасна!.. Ждане, де ти?
— Княжну треба вмити, — не погодився Ждан. — Он яка засюсяна.
Почет ляскітливо й грубо реготав, а Доброчин кинув до задерикуватої княжни полоцької:
— Не хотіла робичача мужем собі, а тепер сама стала холопкою й робітницею... Замкни її! — наказав він Ратші. — Бо ще дьору дасть.
Княжну повели в підкліті, а князі та ліпші бояри пішли оглянути Ругвальдів хором. Він не був загиджений варязькою кров'ю: Ругвальда та його синів смерть спостигла на городському валу, де вони намагалися відбиватись од новгородців. Доброчин не пішов глянути на них, але ховати звелів з княжими почестями, що неабияк здивувало дружину та воєвод.
— Це задля Сігурда та його варягів, — пояснив потім Жданові Будимировичу Доброчин. — Та й ще одне маю на мислі...
— Ти про княжну? — спитав воєвода молодшої дружини. — Я б просто продав її купцям, чортове насіння. Або ж оддай мені.
— Жоною?
Ждан Будимирович аж спалахнув:
— Оддам її за свого холопа найчорнішого!
Доброчин нічого не відповів.
Увечері в полі за валами розвели величезні багаття, повитягавши все дерево з городських ровів. Палили загиблих: новгородці своїх, а Сігурдові варяги — варягів полоцьких. Окреме багаття розіклали для Ругвальда та його синів-княжичів Рулафа та Руальда. Поки горіли вони, новгородці справляли поминки.
У світлицю до Доброчина ввійшов Угоняй:
— Княжна проситься на кострища. Одпустиш її?