Кажу: а як?
Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:
— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.
Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.
Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.
Отець Григорій пізніше мені сказав:
— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.
— Коли? — кажу,
— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.
— А чого, — питаю, — вона сподівалася?
— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.
Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:
— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.
— Як це, — кажу, — «прилучені до лику святих»? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?
Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.
— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.
Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.
— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.
— Просить плати?
— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.
А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.
Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:
— Мене, бабо, люди засміють!
Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.
Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.
А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:
— Нащо він тобі здався?
Треба — кажу. А Григорій каже:
— Мене самого тепер не пускають і на поріг.
І мало не плаче. Каже мені:
— Я знаю, чого ти хочеш.
Кажу — чого?
Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.
Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!
А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.
Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:
— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.
Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:
— Я скоро стану веліїм жупаном.
Каже: то й що?
Кажу: допоможи мені й мому батькові.
— Чим?
— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.
Він питає:
— Як же ти хочеш оддячити мені?
А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.
— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.
Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?
Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:
— Може виказати.
Претич усе чисто чув.
Кажу: хай виказує.
Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?
Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.
А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:
— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.
А він мені одказує:
— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...
Нічого не було.
В літо 887-е.Помер Василій-цар, прозваний Македонянином, і сіли на столі батьковому Леон і Олександр.
В літо 888-е.Гукнув великий князь булгарський Борис обох синів своїх, так до Владимира й Симеона кажучи: «Оце вже помер грецький цар, мій заклятий ворог Василій Македонянин, тепер піду в монастир, маю-бо гріх на душі великий. Як скорив мене давнішній цар Михаїл, то мусив я зректися віри наших дідів і прийняти Христову віру, а мій брат і ваш дядько Радомир не прийняв її, й була межи нами рать велія, і многі його боляри та багаїни [23]полягли, я ж убив брата своєю рукою. Тепер я вже став старий, а кревний гріх не дає мені спокою. Піду замолювати його в монастир».
І віддав Борис великокняжу булаву синові старшому Владимиру, й натяг волосяницю та пішов у монастир.
В літо 889-е.Голод був на всій Руській землі, забирав-бо Ольг усе збіжжя на полянах і сіверянах, ішов-бо Ольг уперше в дань, і коли полянські та сіверські городи йому давали, він удруге йшов. І тільки Деревня земля перестала давати Ольгові, й була межи ними рать.
В літо 890-е.Вродивсь Ольгові син, і назвав Ольг сина Асмусом — в ім'я батька свого.
В літо 891-е.Ративсь Ольг на Деревній землі, й не змогли деревлян варяги, й пішли усп'ять.
В літо 892-е.Нічого не було.
В літо 893-є.Зібрав великий князь булгарський Владимир боїлів [24]та багаїнів і сказав: «Нелюба мені ця віра грецька, що прирівняла вас до слов'янських князів та бояр. Хочу вигнати з Булгарської землі священиків та єпископів, щоб усе стало як колись. Поборімося за дідню віру!»