— Домогтися? Та нічого вже було домагатися, човняре. То були тільки дурість і гординя. І що там іще ховається у глибинах чоловічого серця?.. Можливо, пане, я хотів покарати дружину. На словах і в поведінці я ніби пробачив, але всі ті роки в моєму серці залишався закуток, у якому я за сімома замками ховав бажання помсти. Мій учинок був нікчемний та лихий: і щодо дружини, і щодо сина.
— Дякую, що довірилися мені, — кажу я йому. — Можливо, це й на краще. Адже, хоча наша розмова й не має жодного стосунку до мого обов’язку і зараз ми просто два товариші, котрі збавляють день за балачками, зізнаюся: мене досі щось тривожило — якесь враження, що я ще не все почув. А тепер зі спокійною душею радо переправлю вас на той бік. Але скажіть, друже, що змусило вас змінити рішенець, якого ви непохитно дотримувалися протягом довгих років, і все-таки вирушити в дорогу? Чиїсь слова? Чи внутрішня переміна, така сама незбагненна, як приплив або як небо над головою?
— Човняре, я б і сам хотів це знати. Тепер мені здається, що ця переміна сталася не через щось одне, а що її поступово наближали роки, які ми прожили разом. От і вся причина. Рана, яка загоювалася повільно, проте врешті-решт, на щастя, таки загоїлася. Нещодавно був один ранок, коли світанок приніс перші прояви весни, і я дивився на дружину, котра ще спала, хоча кімнату вже й заливало сонце. І тієї миті я зрозумів, що рештки моєї внутрішньої темряви розсіялися. Тоді ми й вирушили в цю подорож, пане, а зараз дружина згадала, що син переправився на той острів перед нами, тож його поховано там у лісі чи десь на тихому березі. Човняре, я був із вами чесний і сподіваюся, що це не змусить вас засумніватись у вашому попередньому враженні про нас. Адже, гадаю, хтось інший, почувши мої слова, вирішив би, що наша любов — зіпсута й понівечена. Проте Господові відомо, як повільно в літньому подружжі визріває любов, і Господь розуміє, що без темних тіней не було б і цілісного почуття.
— Не хвилюйтеся, друже. Те, що ви мені розповіли, перегукується з тим, що я побачив, коли ви з дружиною приїхали сюди тієї грозової ночі на втомленому коні... Ну, та гаразд, пане, кінчаймо з балачками, бо хтозна, коли знову може початися гроза. Поспішімо до вашої дружини й віднесімо її до човна.
Вона сидить, прихилившись до скелі, з умиротвореним обличчям, а поруч димить багаття.
— Човняре, цього разу я сам її понесу, — каже він. — Сили до мене повернулися.
Мені погодитися? Мого завдання це анітрохи не спростить.
— Друже, йти цією галькою дуже важко, — кажу я. — Якщо ви спіткнетеся з дружиною на руках, то ціна може бути надто висока. Я давно звик до цього, бо ваша дружина — далеко не перша, кому знадобилася допомога, щоби дійти до човна. Ви можете рухатися поруч і розмовляти з нею, якщо хочете. Нехай буде так, як тоді, коли вона несла яйця, а ви схвильовано йшли поруч.
На його обличчя повертається страх. Але він тихо відповідає:.
— Гаразд, човняре. Нехай буде по-вашому.
Він іде поруч зі мною, шепочучи їй слова підтримки. Може; я крокую надто швидко? Адже тепер він відстав, і, коли я заношу її в море, його рука у відчаї чіпляється мені за спину. Та баритися тут не можна, бо мені потрібно намацати ногами причал, який ховається під холодною водною поверхнею. Я ступаю на каміння, і хвилі знову відкочуються назад. І я заходжу в човен, майже не нахилившись, незважаючи на свою ношу. Шмаття на кормі промокло під дощем. Я ногою відкидаю верхній мокрий шар і обережно кладу жінку. Тепер вона сидить, майже торкаючись головою до планшира човна, і я шукаю ящик зі сухими покривалами, щоб укрити її від морського вітру.
Я чую, як він залазить у човен, іще поки я її загортаю, і його кроки розхитують дно.
— Друже, — кажу я, — ви ж бачите, що море стає дедалі бурхливіше. А човен мій — геть малий. Я не посмію взяти на борт більш як одного пасажира за один раз.
Тепер мені добре видно вогонь, який горить у ньому, бо з його очей променіє полум’я.
— Човняре, — каже він, — я думав, що ми з вами зрозуміли одне одного і що ми з дружиною перепливаємо на острів нерозлучно. Хіба ви не повторили це декілька разів і хіба не для того ставили всі ті запитання?
— Друже, будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, — кажу я. — Ідеться виключно про практичний аспект переправи. Не сумнівайтеся: ви житимете на острові разом і ходитимете попід руку, як і звикли. І якщо десь у затінку знайдете синову могилу, то зможете прикрасити її польовими квітами, яких багато росте на острові. Там буде верес, а в лісах — навіть нагідки. Та щодо переправи я прошу вас трохи зачекати на березі. Я потурбуюся про те, щоби вашій дружині було там зручно, і знаю місце поруч із пристанню, де три прадавні скелі дивляться одна на одну, мовби старі друзі. Там ваша дружина й залишиться: у надійному захистку, але з виглядом на хвилі, — а я покваплюся назад по вас. А тепер залиште нас і ще трішки почекайте на березі.
Його освітлює багряний захід сонця, чи то все ще вогонь у його очах?
— Я не зроблю ні кроку з човна, пане, поки моя дружина ще в ньому. Переправте нас разом, як і обіцяли. Чи мені самому нас переправити?
— Я тримаю весло, пане, і це все ще мій обов’язок — визначати, скільки осіб можна взяти в море. Невже, незважаючи на нашу започатковану дружбу, ви підозрюєте мене в підступному обмані? Боїтеся, що я не повернуся по вас?
— Я ні в чому вас не звинувачую, пане. Та ми чули багато чуток про човнярів і про їхні хитрощі. Не хочу вас образити, але благаю: перевезіть нас обох, — і годі гаяти час.
— Човняре, — лунає її голос, і я обертаюся саме вчасно, щоби побачити, як вона тягнеться рукою в порожнечу, наче сподіваючись знайти мене там, хоч очі її так і залишаються заплющеними. — Човняре! Залиште нас на хвилинку. Дозвольте нам із чоловіком поговорити наодинці.
Чи наважуся я залишити їх самих у човні? Проте жінка — точно на моєму боці. Стискаючи весло в руках, я проходжу повз старого і переступаю через борт у воду. Вона дістає мені до колін і намочує облямівку роби. Човен надійно прив’язано, весло — у мене. Яке лихо може статися? Та все-таки далеко я не відходжу, й, хоча погляд мій спрямовано на берег і стою я нерухомо, наче скеля, виявляється, що я знову втручаюсь у їхню інтимну розмову. Крізь тихий плюскіт хвиль долинають старечі голоси.
— Акселю, він пішов?
— Він стоїть у воді, принцесо. Йому не хотілося виходити з човна, і, думаю, він не дасть нам багато часу.
— Акселю, зараз не час сваритися з човнярем. Нам дуже пощастило, що ми з ним сьогодні зустрілись і що він поставився до нас так прихильно.
— Але ж ми стільки чули про їхні хитрощі, хіба не так, принцесо?
— Я довіряю йому, Акселю. Він дотримає слова.
— Принцесо, чому ти така впевнена в цьому?
— Я знаю, Акселю. Він хороша людина і не підведе нас. Зроби, як він каже, і дочекайся його на березі. Він хутко по тебе повернеться. Зробімо все так, як він каже, Акселю, — інакше, боюся, ми втратимо велику милість, яку нам запропонували. Нам обіцяно, що на острові ми будемо разом, а це дається небагатьом навіть із тих, хто ціле життя прожив без розлук. Навіщо ризикувати такою нагородою через кілька хвилин очікування? Не сварися з ним, бо хто-зна, може, наступного разу нам трапиться якийсь грубіян. Акселю, будь ласка, помирися з ним. Навіть зараз я боюся, що він розгнівається і передумає. Акселю, ти все ще тут?
— Досі перед тобою, принцесо. Невже ми дійсно збираємося піти кожен своєю дорогою?
— Муже, це лише на кілька хвилин. Що він зараз робить?
— Непорушно стоїть, як і раніше, показує нам лише свою високу спину та сяйливу лисину. Принцесо, ти справді думаєш, що ми можемо довіряти цьому чоловікові?
— Можемо, Акселю.
— Ти щойно з ним говорила. Ваша розмова минула добре?
— Добре, муже. А в тебе хіба було не так?
— Гадаю, що так, принцесо.
Над бухтою — захід сонця. У мене за спиною — тиша. Чи вже наважитися до них повернутися?
— Скажи, принцесо, — я чую його слова. — Ти рада, що імла розсіялася?