– Міс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приємним голосом й подала їй руку.
Потім на її обличчі з’явився вираз сумніву.
– Я не певна, – сказала вона, – чи це справді та посада, яку ви шукаєте. Розумієте, мені не потрібна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Мені потрібна жінка, яка виконувала б роботу.
Люсі відповіла, що саме цього потребує більшість людей.
Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:
– Так багато людей, схоже, думають, що їм досить витерти пилюку, і вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.
– Я вас цілком розумію, – сказала Люсі. – Вам потрібна служниця, яка вміла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугілля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмію робити. Я не боюся роботи.
– Це, боюся, надто великий дім, і дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кількох кімнатах – тобто я й мій батько. Він, можна сказати, інвалід. Ми живемо скромно, плита в нас на кухні найзвичайнісінька, фірми «Аґа». Я маю кількох братів, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять дві жінки – місіс Кіддер щоранку й місіс Гарт три дні на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маєте власний автомобіль?
– Так. Він може стояти й просто неба, якщо нема куди його помістити. Йому не звикати.
– О, ми маємо досить місця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурніла на мить, а тоді сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прізвище. Хтось із моїх друзів розповідав мені про Люсі Айлесберроу – чи не Кеннеді?
– Родину Кеннеді я знаю. Я була з ними в Північному Девоні, коли місіс Кеннеді народила дитину.
Емма Крекенторп усміхнулася.
– Я пам’ятаю, вони сказали мені, що ніколи їм не жилося так чудово, як тоді, коли ви доглядали за всім. Але я тоді подумала, що ваші послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своєму оголошенні…
– Цілком мене задовольняє, – сказала Люсі. – Розумієте, для мене найважливіше бути поблизу від Брекгемптона. Я маю стареньку тітку в критичному стані здоров’я, і мені треба перебувати не надто далеко від неї. Тому розмір платні для мене зараз не головне. Звичайно, я повинна щось заробляти, але для мене також надзвичайно важливо мати змогу щодня відлучатися бодай на кілька годин.
– Звичайно, ви матимете таку можливість. Скажімо, відразу після полудня й до шостої вечора, це вас улаштує?
– Цілком.
Міс Крекенторп на мить завагалася, перш ніж сказати:
– Мій батько вже старий, і… часом терпіти його буває важко. Він не любить, коли хтось тринькає гроші, й іноді може образити людину. Мені не хотілося б…
Люсі швидко урвала її:
– Я звикла мати справу зі старими людьми будь-якого різновиду, – сказала вона. – Мені завжди вдається зберігати з ними добрі стосунки.
Емма Крекенторп, схоже, заспокоїлася.
«Певно, складні стосунки з батьком, – зробила свій діагноз Люсі. – Схоже, він неабиякий самодур».
Їй надали велику похмуру спальню, яку марно намагався нагріти невеличкий електричний обігрівач, а потім господиня показала їй весь дім – великий і незатишний особняк. Коли вони проминали двері, що виходили в хол, чоловічий голос проревів:
– Це ти, Еммо? З новою дівкою? Ану, тягни її сюди, я хочу подивитися на неї.
Емма почервоніла й подивилася на Люсі вибачливим поглядом.
Дві жінки увійшли до кімнати. Її стіни були обтягнуті чорним оксамитом, вузькі вікна пропускали дуже мало світла, і кімната була заставлена важкими вікторіанськими меблями з червоного дерева.
Старий містер Крекенторп напівлежав в інвалідному кріслі, до якого притулився його ціпок зі срібною голівкою.
Це був високий худий чоловік, шкіра в нього на обличчі звисала складками. Тому його обличчя було схоже на морду бульдога із забіякуватим підборіддям, що виступало вперед. Він мав густе чорне волосся із сивиною, маленькі підозріливі очі.
– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода леді.
Люсі підійшла до нього, стримана й усміхнена.
– Я хочу, щоб ви відразу зрозуміли одну річ. Те, що ми живемо у великому домі, не означає, що ми багаті. Ми не багаті. Ми живемо просто – ви мене чуєте? – просто. Не уявляйте собі, що ми тут їмо казна-що. Тріска – риба нічим не гірша, ніж палтус, і нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дім побудував мій батько, і мені він подобається. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – і, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дім добре збудований – він міцний, і ми маємо при ньому власну землю. Він дозволяє нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моєї землі доти, доки не винесете звідси ногами вперед.