- Додому, додому, додому! І к бісу, і к бісу, і к бісу! - з цими словами я видряпався назовні і то на карачках, то перекочуючись, дістався свого під’їзду. В будинках вже вмикали світло, хтось когось гукав, десь здаля, так же вчасно, як зозуля взимку, озвався міліцейський свисток.
- Свистять - і слава Богу! - сказав я у простір. - А я перекурю.
Не встиг зробити двох затяжок, як над моєю головою з балкону почувся переляканий голос мами:
- Олексо, ти де?
- Та тут я, тут, перекурюю.
- А що там бабахало?
- Довженківці кіно знімають - про війну.
- А я злякалася. Думала - то по-справжньому.
- Не з нашим щастям, мамо, ми ж не в Америці. Лягайте спати, я зараз прийду. Тільки докурю.
Раптом із темряви хтось сказав:
- Капітан Сирота, як немає зайвої цигарки, то не докурюйте цю, залиште пару раз затягнутися.
Лише коли ця людина сіла поряд, я розгледів її детальніше. Молодик мого віку з круглим обличчям, акуратно поголений. Від нього пахло пороховим чадом і хорошим одеколоном.
- До речі, поздоровляю з присвоєнням чергового звання. То як щодо затягнутися?
Про мою нагороду крім Генерала з Полковником і Старого поки що знало хіба пару кадровиків. Але незнайомець до них не належав. Він взагалі був не з нашої Управи і не з нашого відомства - це відчувалося. Навіть по запаху.
- То ви підтримали мене вогнем? - поцікавився я, простягаючи пачку з сигаретами.
- А то ваша “катюша” наробила стільки гуркоту?
- Та дивні діла: я тільки дав пару упереджувальних у повітря, а воно й бабахнуло. Либонь рикошет…
- Точно, рикошет, капітане Сирота. Певно, від місяця відбилося. А до речі, минулого тижня втрачено зв’язок з супутником “Космос- 666”. То не ваша робота?
- Ні, я тільки американські збиваю. І то як переп’ю. Між іншим, якщо ви жартуєте, то це означає, що з боку вашої організації втрат не було.
- Одне з другим не пов’язане. Налетів один такий, дуже жвавий, на автоматну чергу. Вискочив за орденом. А одержить… ну, то вже не наша з вами справа, що він одержить, капітане Сирота. Кличте краще в гості, відійдемо від цього феєрверку.
На щастя, в нашу кімнату ми встигли проскочити, доки мама вовтузилася на кухні. Бо вигляд у мене був ще той. Довелося швиденько переодягатися, відмиватися і взагалі повертатися в людську подобу. Потім переконувати маму, що їй час лягати спати і ми з гостем повечеряємо без неї.
Дивне це було відчуття: сидіти на кухні і спокійно розмовляти так, наче за сотню метрів ніщо і ніхто не дотліває…
Я запитав незнайомця:
- Тарасівська чи Рози Люксембург?
- Володимирська.
- За що така честь? Адже нашу міську Управу вчить жити міська ж Контора. А тут…
- За хорошу поведінку, капітане. А також за успіхи в бойовій і політичній підготовці. І ще, як я вже казав: у зв’язку з достроковим присвоєнням вам чергового звання. А якщо точніше, то з певного моменту вас прикривали наші люди. Вдень і вночі. На ваше щастя.
- Хочете, я вгадаю цей момент?
- Не вгадаєте. Більше того, навіть не здогадаєтесь. І я не скажу. Інакше доведеться розголосити дрібну, але засекречену інформацію.
- Це все через отих телепнів із начебто дисбату?
- Ні, через поїзд. Котрий зник.
- А, історія з “металістом”?
- Пробачте, не зрозумів.
- Ну, з тим знайдою, котрий помер спочатку за рішенням суду п’ять років тому, а потім уже де-факто, цього року в Кирилівці.
- Ні, до цього був інший поїзд. Якщо ваш друг Сергій-телепат вам нічого про нього не розповів…
- Ні, він розказував тільки про якийсь корабель.
- А, розумію. “Марія Целеста”! Ну, це пожива для таких письменників, як Андрій Дмитрук. Бо це було давно і неправда, а головне - не у нас. Слухайте, капітане, доки наша, як ви кажете, Контора згрібає у совочок отих робін гудів, давайте подихаємо повітрям.
- Там же чадно.
- А ми покатаємося. Моя машина, до речі, стоїть на тротуарі перед вашим будинком.
А вже коли ми спускалися сходами, круглолиций додав, наче між іншим:
- Знаєте, ніколи не здогадаєшся, що ще наші технічні служби придумають. Ви навіть собі не уявляєте, які у нас там винахідники. Якось замаскували мікрофон в потрібному номері “Інтуристу” у держаку для туалетного паперу.
- І що? Добре було чути?
- Не знаю. Прибиральниця ще до заселення видерла держак “з м’ясом” і понесла додому. Розумієте, імпортна ж штучка.
- Співчуваю. Куди поїдемо?
- Туди, де зник другий поїзд. На Сирець. В парк.
Ми мовчки доїхали по Брест-Литовському проспекту до станції метро “Жовтнева”, припаркували машину під яскравим ліхтарем, а самі сіли на лавочку в глибоку тінь. Хлопець з Контори кількома вправними рухами вийняв зі свого “макарова” порожню обойму і загнав нову. Я зробив те ж саме зі “стєчкіним” і раптом пригадав:
- Пробачте, я забув подякувати вам за вогневу підтримку.
- Дякуйте своїй “катюші”. З табельного “пе-ема” ви б такого не наробили.
- Умовили. Кажіть.
- Ви знаєте, капітане, що в нашій установі нерозкритих справ ніколи не закривають?
- Ні, але здогадуюсь. Вам же шию не милять за процент і профілактику.
- Скажемо так - враховують специфіку виробництва. Так от, якщо слідство заходить у глухий кут або всі версії відпрацьовуються, справу відкладають. За якийсь час її доручають новим співробітникам, так би мовити, на свіжу голову. Але є серед наших справ такі, що вже стали легендою і то не для одного покоління працівників. Серед них - історія з поїздом.
В сорок шостому році, уявіть собі, в степу за Сталінградом на лівому березі Волги німецькі полонені розбирали тимчасову залізницю. Її проклали восени сорок другого для забезпечення Сталінградської операції. Картина така: осінь, сонце ще не сіло, десь п’ятсот німців, півсотні наших - охорона, конвой, офіцери, цивільні. І от раптом серед ясного дня, метрів за п’ятдесят від цього гурту з’являється туман, довга така смуга, потім він розвиднюється і всі бачать поїзд, котрий іде по насипу, якого ще хвилину тому не було. Паровоз, пасажирські вагони, таблиці з написом маршруту… все, як належить. Народ тетеріє. Особливо, якщо врахувати, що поїзд не радянський, а європейський - і вагони, і паровоз, а головне - написи на табличках трьома мовами: німецькою, французькою та італійською. Ті, хто стояв ближче, розібрали. Далі. Поїзд проходить десь з кілометр, після чого туман знову густішає. Ще кілька хвилин - і все, як було раніше: сонце світить, вітерець повіває, але ані поїзда, ані колії немає.
- Міраж, шановний, міраж. Про це ще Перельман у “Цікавій фізиці” писав.
- Не поспішайте, бо цей міраж супроводжувався не лише звуком і дрижанням землі, а й запахом диму з паровозної топки. Доповіли в Москву, звідти наказ: свідків ізолювати. Прибула комісія, списала протоколи, потім справу засекретили, а всіх, хто бачив поїзд, ліквідували. І німців, і наших.
- Тобто, як ліквідували?
- Перевіреним варіантом: посадили в баржу, закрили люки і втопили посеред Волги. Ну, потім смерть Сталіна, розстріл Берії, реорганізація ГБ… забули.
- У нас це вміють.
- Не заперечую. Але! У п’ятдесят п’ятому році наша агентура доповідає, що якийсь неопізнаний поїзд пройшов уночі по старій колії через напівзакинуте військове кладовище у Севастополі.
- Пробачте, як у тому старому анекдоті про поїзд “Київ-Бердичів”, котрий зійшов з рейок і три доби ходив городами?