- Схоже. Так у всякому разі це сприйняли великі начальники. Тим більше, що діялося це вночі, а по тій колії поїзди ходити не могли, оскільки рейки зняли ще до війни, самі тільки шпали догнивали. Одне слово - мало що може привидітися вночі на цвинтарі випадковому п’яному свідку.
- Це була офіційна версія?
- Офіційне слідство навіть не встигли розпочати. Тому, що якраз вибухнув і затонув лінкор “Новоросійськ”, то вже було не до поїздів-привидів.
Аж тут через пару років в Казахстані, на цілині знову засікають цей же поїзд. У степу, де до найближчої колії дві години літаком. Цього разу вже без звірства: опитують свідків, відбирають підписки про нерозголошення і починають копати. Піднімають сталінградську справу, підключають зарубіжну резидентуру і знаходять: у тридцять п’ятому році цей паровозик з вагончиками зайшов у тунель у Швейцарії, ось звідки написи трьома мовами - і зник.
- Тобто, не вийшов з тунелю?
- Саме так. Ну, ви розумієте, наше керівництво довго крутило цю справу, потім відклало - до наступної появи. Так би вона й лежала, якби Юрій Володимирович не розпорядився підняти кілька старих епізодів отакого плану, з елементами містики і масових галюцинацій. В порядку тренування молодих кадрів.
- У кожного свій клопіт, - погодився я. - Мені от якось принесли результати анатомічного розтину громадянина Жовтобрюха Андрія Сидоровича: “Причина смерті - сепсис, викликаний кримінальним абортом”. А я десь читав, що американці обіцяють Нобелівську премію за інформацію про вагітність у мужчини. Я одразу дзвоню в морг: хлопці, з вас пляшка! А вони мені: маємо ми не Нобелівську, а шнобелівську премію. То ми на день медпрацівника шампанського зі спиртом собі надозволяли і отакого понаписували.
- Так то з п’яних очей. А ті, в Москві, напевне ж тверезі були, коли нам цю вказівку спускали. Їм що - вказали і забули, а ми тут - шукай нечисту силу, та ще й по-антирадянському налаштовану.
- А що, й така буває?
- Були сумніви, особливо по епізоду з сталінградським поїздом. Аж тут ми у Києві одержуємо інформацію, що зник поїзд метро. Не те ж саме, але аналог. І там поїзд, і тут поїзд, і там тунель, і тут тунель. Негайно забираємо справу у вашого відомства, починаємо розпрацьовувати і наїжджаємо на стінку.
- В прямому розумінні чи символічно? Аж не віриться, що від вас можуть щось приховувати.
- Блажен, хто вірує. Ви коли-небудь чули таку назву “Луб’янка”?
- Звичайно. Ваша головна Контора в Москві.
- “Акваріум” - це вам щось говорить?
- Та кав’ярня, в якій я сьогодні увечері випив триста грамів коньяку і каструлю бурди під виглядом кави.
- А така абревіатура, як ГРУ?
- Якщо мені не зраджує пам’ять, то це головне режисерське управління в Мінкультури.
- Я так і думав. Більше того, переконував у цьому інших. Ви й справді поняття не маєте, кому стали поперек дороги. Тільки тому ви абсолютно безкарно знищили більше людей із цієї організації, аніж, скажімо, вся французька контррозвідка за повоєнний період. Великі подвиги, капітане, робляться або з великого переляку, або з великого невігластва. ГРУ - це Головне розвідуправління Радянської Армії. В порівнянні з ним американське ЦРУ - то юні піонери-слідопити. У нас же як: хто всравсь? - невістка. Хто дров наламав? Кадебе. А насправді дві третини того, що нам приписують - вибрики ГРУ…
- А як же Луб’янка, шеф - член Політбюро? Традиції залізного Фелікса?
- То для таких наївних, як ви, капітане. Бо коли йдеться про велику політику, то останнє слово не за головою кадебе, а за міністром оборони, до речі, теж членом Політбюро. А ГРУ - це його улюблена забавка. Між іншим, ви наш циркуляр щодо антирадянських написів на стінах коли-небудь одержували?
- Двічі на рік, перед Першим травня і сьомим листопада.
- Так от, то не націоналісти пишуть. То ГРУ розважається. Їхні люди розмалюють стіни, а великий шеф капає на мізки самому Брежнєву: знову Федорчук зі Щербицьким на Україні боротьбу з націоналізмом послабили, бандерівці знахабніли, мало не серед білого дня тризуби на стінах малюють. А ви кажете - від нас щось приховують. Нашим генералам майори з ГРУ тицяють під ніс свої посвідчення і гавкають: справа державної ваги, кру-гом, кроком руш! Зате коли вони звичайних людей розпрацьовують, свої „палітурочки” ніколи не показують. Ми, мовляв, із кадебе по вашу душу.
Ну от, якщо без емоцій. Як тільки ми почали розпрацьовувати список отих ста зниклих киян і встановили, що всі вони найімовірніше були пасажирами того поїзда, нам одразу з самої гори: “Відставити! Справа особливої державної ваги. Документи передати в Ровно, а самі кру-гом! Ловити дисидентів і трусити стукачів”.
- Слухайте, так отой ровенський дисбат, звідки старлей з прапором, то що ж виходить?…
- А то й виходить, капітане. По-перше, штаб окружного ГРУ чомусь не в Києві, а в Ровно. До речі, гауляйтер України Кох теж це місто своєю столицею зробив. Цікаві співпадіння. По-друге, раз ви знаєте про дисбат, то напевне чули і про тюремний вагончик?
- Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.
- Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?
- Свята правда.
- А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?
Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:
- То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?
- У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.
- Якщо це правда, то я її забуду. До речі, ми вже добряче знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.
- А як вам зручніше? Можете - Євген Євгенович, можете - Кирило Кирилович… або Тарас Григорович. У нас Конторі прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. Особливо, коли по телефону спілкуємося.
- Самі вигадали?
- Та ні, ще Олександр Христофорович Бенкендорф у Третьому відділенні впровадив… А взагалі - дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.
- Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?
- А вас, капітане, там і не було, ви весь цей час тут поряд зі мною на лавочці сиділи, доки пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. “Акваріум” відхреститься і буде мститися, як завжди, по-підлому. А ті двоє… як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.
- Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш?
- Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?
- Звідки? В нашій Управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власні іменини забудеш.
- У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті сталися два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни… в задачі питається, куди пішов поїзд?
- В інше метро?
- Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів, туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: “Не влезай, убьет”?