На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.
Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...
Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не вийшов. Насамперед через уже згадану особисту скромність, якусь нездоланну (хоч і зовсім позбавлену самоприниження) соромливість. Белль не вмів і не бажав нікого й нічого «репрезентувати», і в цьому своєму небажанні, в цьому невмінні був цілком природний, як і тоді, коли просто-таки не зміг вступити до гітлерюгенду. Він пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917—1985». Хрест трохи розмальовано в лубочній, але зовсім не яскравій манері. А розмалював його син письменника Рене, художник за фахом.
Олімпійця з Белля, однак, не вийшло не тільки через його соромливість. Причина тут і у властивій Беллеві незгідливості, його нездатності припускатися будь-яких компромісів із совістю. Цей лагідний чоловік нерідко бував на диво незгідливим саме завдяки своїй терпимості, своїй неупередженості.
Наприкінці 60 — на початку 70-х років рух так званих «нових лівих» досяг свого апогея. Уся Західна Європа, зокрема й ФРН, була охоплена студентськими заворушеннями. Різко активізували свою діяльність і терористичні групи, що вважали зухвалі пограбування та вбивства засобом боротьби з капіталізмом. Найвідоміша серед них була група Баадера — Майнгоф. За нею полювала вся поліція, вся служба безпеки; преса створила з її членів той «образ ворога», який наводив на міщанина жах і заразом кидав його в стан спраглого крові шаленства. І Белль (газетна критика вже зробила була з нього такого собі мудреця, що стоїть «над сутичкою») висловився за те, щоб навіть на Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф подивитись як на людей, а не як на породження пекла,— подивитися й спробувати їх зрозуміти. Й одразу все навколо Белля змінилося: його звинуватили в потуранні терористам, газети шпрінгерівського концерну цькували письменника, а поліція не спускала його з очей і навіть удиралася в його дім, влаштовувала обшуки.
А втім, поки що все відповідає тодішнім нашим стереотипам: прогресивний письменник підніс свій чесний голос проти імперіалістичної тиранії і опинився під колесами її колісниць. Проте майже одночасно Белль вступив у конфлікт із радянськими властями.
У 60—70-і роки письменник часто відвідував Москву. Тільки першого разу, в 1962 році, він прибув у складі делегації, а потім, уже маючи в Москві та Тбілісі чимало друзів, їздив до них у гості. Але канцелярії Спілки письменників при цьому обминав. І, говорячи про тодішнє наше життя, про нашу тодішню політику, висловів не перебирав. Надто коли йшлося про ставлення до інакомислячих письменників. Белль протестував проти суду над А. Синявським, Ю. Дані елем, проти переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, В. Войновича, а коли О. Солженіцин опинився в Кельні, він знайшов тимчасовий притулок у домі Белля. В цьому не було і грана ворожості до нашої країни: адже автор «Листа до моїх синів» наголосив на тому, що коли «в написаному чується нарікання, то це може бути нарікання тільки на німецький райх, на правлячу верхівку й на тих, хто в ньому живе, але ні в якому разі — на жодну з держав-переможниць, тобто і не на Радянський Союз». А в іншому місці (полемізуючи цього разу з нашими інакомислячими B. Буковським та Н. Коржавіним, що живуть на Заході) він відмовлявся «втупити погляд тільки в Радянський Союз, тільки в ньому бачити небезпеку для всього світу».
Нашу теорію (з тими чи тими застереженнями) Белль ладен був прийняти. Але він не міг погодитися з «практикою» — сталінською і застійною, що нехтувала право і справедливість, робила ставку на насилля. Брежнєвська система відповіла на його критику бойкотом. Від 56-х років Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став у нас одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припинилось у 1973 році, й вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.
Одне слово, Белль виявився відкинутим двома антагоністичними система ми, виявився чужим і «вдома», і «в гостях». Знову ситуація аутсайдера. Але не зовсім така, як у дні його воєнної «швейкіани». Тоді він прагнув вижити й утвердити себе у власних очах, оскільки відторгнутість від нацистського суспільства була мало не цілковита. Тепер — справа інша: Белль відчужував себе від влади, але не від підвладних. І цурався узагальнюючих абстракцій. То дегуманізована влада мала до них особливу пристрасть, тут називала когось «терористом», там — «дисидентом». А Беллеві йшлося про окрему людину.
2
Друга світова війна майже в усьому перевершила першу — і числом зруйнованих міст, і кількістю пролитої крові, І ницістю скоєних злочинів. Тільки в одному вона, либонь, поступилася перед попередницею: після неї душі й уми сучасників не охопила така, як у 20-і роки, спустошеність (може, через те, що була вона другою, що не вибухнула, як грім із ясного неба, що були в ній усе ж і свої винуваті й свої невинуваті?). А от у 20-і роки ціле покоління осягнуло, що його ошукано і зраджено, зганьблено і позбавлено майбутнього. І на світ з'явилася література «втраченого покоління»...
Однією з найвідоміших і найхарактерніших книжок цієї літератури був роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» (1929) У авторському передньому слові сказано, що це — спроба «розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто із них і не попав під снаряди». І водночас головний герой ремарківського роману, вчорашній гімназист Пауль Боймер уперто стверджує: «Нас не розбито, бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший».
Сучасна Ремаркові критика схильна була відносити цю сентенцію на рахунок його наївного, трохи несподіваного націоналізму. Але справа, очевидно, в іншому: солдатська непереможність тут — лише метафора непереможності людської. А щодо останньої, то вона в Ремарка якнайтісніше пов'язана з так званими суто «чоловічими» чеснотами — силою, сміливістю, вмінням постояти за себе, а якщо треба, то й поквитатися з ворогом, помститися йому. Так відчував, так мислив багато хто з митців першої половини XX сторіччя. Передусім у зв'язку з цим на думку спадає ім'я Ернеста Хемінгуея, кумира не одного покоління Він був блискучий стиліст, прекрасно знав життя й людську натуру, але мільйони читачів приваблював до нього у першу чергу той «кодекс честі», що його сповідують у Хемінгуея тореро, боксери, мисливці. А власне хемінгуеївський герой їх тільки наслідує, хоче бути таким, як вони, і здебільшого не може. Та час вимагав міфа, і міф існував. Втім, він і досі існує.
А в Генріха Белля програма вже зовсім інша: «...Королівство за героя воєнного роману,— писав він у 1956 році,— який був би короткозорий, боягузливий, мав плоскостопість... і спеціальна премія авторові, якщо той зважиться іще наділити його астмою і тюремним ув'язненням». Здавалося б, зрозуміти тодішні беллівські настрої не важко: і літературні ідоли геббельсівської «залізної романтики», і їхні живі гіммлерівські прототипи набили нормальному німцеві таку оскому, що можна було впасти в іншу крайність, оголосивши анафему будь-якому натяку на людську силу. Отож у перші повоєнні роки беллівські настрої не надто вирізнялися з загального потоку Мало не вся «література руїн» схилялася до такої собі «апології слабості», а ця література задавала тон у західних зонах окупації Німеччини.