Помер Гасан 1124 року, будучи свідком того, як інші укріплені міста в різних провінціях Персії та Сирії підпали під владу його прибічників, чесних бандитів і знавців своєї справи. Перед смертю Гасан встиг забити двох своїх синів, що не виконували батьківської волі, й призначити на спадкоємця свого заступника в Лемзірі — Бузург-Умида. Бузург-Умид в усьому наслідував Гасана й перед смертю, яка сталася в 1138 році, призначив за наступника свого сина Мохамеда, що теж посилив величезну могутність і вплив ордену. Його син і наступник Гасан II, що керував орденом асасинів від 1162-го року до 1166-го, поки не забив його його ж зять, — був, на мою думку, фраєр — що треба, бо гуляв на всю, корана не поважав, душу мав наопашки, пив вино й їв свинину. Його син Мохамед II, — прегарний син свого батька, протримався тільки до 1210 року, коли його отруїли вороги чесних бандитів, яких так багато. Гасан III повернувся до сталих, але, на мою думку, надто сухих принципів основоположника ордену й помер 1221 року. Йому наслідував син його Мохамед III, що не був такий ханжа, як батько, але теж загинув у 1255 році примусовою смертю, єдиною правильною для наших веселих душ, вельмишановні панове.
Нарешті Рокнеддин-Хуршах, — останній начальник асасинів у Персії, — був таким задрипанком, що угробив нашу справу в цій країні, бо не міг од знесилля встояти проти неодноразового імпетум інімікорум, — нападу ворогів, в особі Галагу, — онука Чінгіз-хана, від молодшого сина останнього Тули.
Галагу, — будь прокляте його ім'я, — з доручення свого старшого брата Мангу, рушив 1253 року на асасинів, — а 1256-го захопив у полон Рокнеддин-Хуршаха, який склав перед Галагу молитовні ручки й у подяку за свою покору був страчений за наказом Мангу-хана.
Вельмишановна авдиторіє!
Це аж ніяк не було кінцем асасинів, бо тоді не існувало б того, що тепер існує в Европі, а, саме, — бандитизму.
Ще при Гасані I посилалися місіонери асасинів у Сирію, і на початку XIII століття вони оселилися в Халебі, де дістали приязнь князя Ридвана, візьміть це на увагу, вельмишановні панове, бо то був перший випадок, що бандити, — при потребі, — сподобались королю, хоча потім це стало для нас звичайним явищем.
У 1107 році сирійські асасини напали на Апамею й заволоділи цим містом, яке, однак, знову забрав у них небіж Боемунда Тарентського — хрестоносець Танкред, щоб він розсипався в своїй труні! Згодом вони дістали прихильність візиря, дамаського князя Бурі, який віддав у володіння асасинів укріплений замок Баніяс. Тут у них, — так само як і в Персії, прекрасно виконане вбивство було звичайною справою, що й мусить характеризувати, вельмишановні панове, справжніх членів наших товариств. Князі Дамаску, Гімсу, Мераги й Мосула, один з візирів фатимідів, навіть сам халіф Аамір, якого асасини вважали за свого найлютішого ворога й узурпатора, — сконали від рук асасинів.
Біля половини XII віку асасини придбали силу добре укріплених замків, — у Ліванських горах, між ними замок Алейка зробився резиденцією їхнього вождя, Шейх-аль-Джебеля, — Повелителя Гори. Звідси вони влаштовували свої мокрі справи з хрестоносцями й тут забили Раймунда I, графа Триполіського. Тамплієри за це віддячили асасинам тим, що втерли їм табаки й примусили платити щорічну данину в кілька тисяч динарів, так чесно зароблених ножем та ятаганом. Головою асасинів в цей час був свій хлопець Синан, який, — подібно до Гасана II в Персії, — звільнив усіх своїх урканів від обов'язків перед кораном, щоб гуляти до згуби голови, і навіть пропонував королю Альмаріху І, що він може прийняти з усіма своїми друзями християнство, коли король примусить тамплієрів зняти з асасинів данину. Альмаріх згодився на цю пропозицію, але його послів забили тамплієри, яким Альмаріх, особливо як володар, не свербів, а потім Альмаріх окачурився й усякі переговори вщухли.