— Служба вже закінчувалася, коли до церкви увірвався гурт п'яних німців. Вони зчинили ґвалт, почали кричати, що ми схизматики і нам місце у вогні. Дехто погрожував нас посікти на дрібні шматочки. Ось тоді і вихопився молодий Вишатич. Він вигукнув, що радо викликав би когось на поєдинок за наругу віри, та оскільки бешкетники — бидло, то заслуговують тільки батогів. За канчук— і ну їх лупцювати. Німці розгубилися і кинулися навтьоки. Вишатич сміявся і говорив, що вигнав нечестивців майже так само, як Ісус звільнив храм від мінял. Та коли ми вже поверталися, чималенький загін німців наскочив на нас. І ось…
— А що ж ромеї?
— Боярин Ступа послав послів до єпарха і до логофета[30]. Та перший сказав, що хай варвари самі розбираються між собою, а другий наших посланців навіть не прийняв…
— Ось така нам шана! — заволав хтось. — А ми з ними ще йдемо Гроб Господень визволяти! Ні, хлопці, гори воно все полум'ям! Поїхали додому!
Виникли суперечка. Одні хотіли повернутися, інші казали, що повернутися зараз — то ганьба на все життя.
Данько не зважав на суперечку. Його душили сльози. Він підвів очі. Похмурі обличчя воїнів ніби докоряли: де ж ти був, вірний зброєносцю, коли вбивали твого боярина? Лише зараз Данько зрозумів, як були близькі йому загиблі. Хай вони суворо до нього ставилися, хай він був їхнім служкою! То все пусте! Вони ж були свої, рідні! Данько ладен був хоч щодня чистити коней всьому загонові, аби лиш боярин Левко і Лизогуб стали поруч, живі й здорові!
А що ж тепер? їхати додому із цією жахливою звісткою? Сказати старому Вишатичу просто в очі, що його син так задурно пропав?! А якщо він запитає: а де ти був, сміливий юначе, коли їх вбивали? Чом ти не лежиш поряд із ними? Боже Всевидячий, яка ганьба! Ні! Тільки не додому! У Левант, у піски, у пустелю, до чорта в зуби — тільки не додому!
Підійшов Боримир Убийвовк і поклав йому руку на плече.
— Кріпись, хлопче.
— Хто?! Хто це зробив?!
— Кажуть, серед нападників бачили воїнів у білих плащах з червоними крижами[31]. Це храмовники, найлютіші слуги Антихриста та його намісника — Папи Римського.
— Я повбиваю їх усіх! — Данько схопився на ноги.
— Не гарячкуй, — Боримир стиснув лікоть хлопця. — Помститися ти не зможеш, бо загинеш раніше, ніж вихопиш меч із піхов. Краще подбай про гідний похорон Левка Вишатича, царство йому небесне.
— Обов'язково… Боярине Боримир, візьміть мене за меченошу до себе! Я не хочу повертатися!
— Добре, Данько, добре…
— І все одно, я їм відплачу! — поклявся Данько, коли Убийвовк відійшов від нього.
Розділ 9
ОСОБЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ
Земля та тече молоком та медом. Нехай же стануть воїнами ті, хто раніш був грабіжником, воював проти братів та соплеменників.
Темінь впала на передмістя Царгорода, столиці Візантії. В Німецькому кварталі не було видно жодного вогника; і лихо тому, хто з'являвся у такий час на вулиці, — грабіжники заполонили велике місто. Який же сміливець з'явиться о цій порі там, де навіть удень префект воліє не потикатися?
Та ні, сміливець є! Ось він, стиха лаючись, під'їжджає до стін монастиря і, не злазячи з коня, грюкає у ворота. Рука у подорожнього важка; заспаний вартовий без зайвих слів упускає його. Монастир слугує притулком для всіх: убогих, хворих, мандрівників — хто потребує допомоги.
Але гість не шукає місця для ночівлі. Він шукає абата Алоїзіо, бо, бачте, має до нього пильну справу.
За кілька хвилин гість уже у келії згинається у шанобливому поклоні.
— Не нам, не нам, а імені Його!
— Амінь. Хто ви, брате?
— Я комтур Конрад Гуннар. Прибув до фамільяра[32] Алоїзіо з листом від магістра Раміреса Меркадо, — і передає ченцеві сувій, скріплений печаткою.
— Боже правий, та на вас кров!
— Не хвилюйтесь, святий отче! Це кров якоїсь наволочі, що здумала ображати славних воїнів Христа. Мене попросили втрутитися, і я з радістю допоміг!
— Похвально, мій сину, похвально! Ви справжній лицар!
Поки абат читає, гість терпляче чекає, поштиво схиливши голову.
Святий отець худий, а у своєму чорному вбранні здається ще худішим. Рудувата борідка. Обсмалене вітром пустелі обличчя вказує на те, що абат не сидить сидьма у чотирьох стінах обителі. Тримається святий отець гордовито й незалежно, видно, знає собі ціну.
30
Єпарх — вищий державний чин у місті, городничий; логофет — міністр іноземних справ Візантії.