— Яз радістю виконаю доручення Храму! — Конрад не вагався жодної миті.
— Ось так повинен відповідати справжній тамплієр! Тепер слухайте уважно. Через три дні до князівства Антіохія відходить корабель купця Никифора. Це наша людина, він усіляко вам сприятиме. Вже у самій Антіохії ви звернетесь до пріора Ульріха, він дасть вам останні вказівки та надійних провідників, — абат бере Конрада за руку і вкладає в його долоню перстень-печатку із зображенням хреста та півмісяця. — Це ваша перепустка, а водночас й оберіг у мандрах. До речі, на цьому самому кораблі пливтиме і Гастон де Брієн, довірена особа Раймунда.
— Що він тут робив? — здивувався Конрад.
— Вербував найманців для війська свого сюзерена. Цього разу він зупинив свій вибір на воїнах руського князя Рослафа Галіційського.
— Русішен швайне! Як можна довіряти таким дикунам? Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, він забере у нього розум.
Абат заперечливо похитав головою.
— Це мудра політика. Ще римські імператори набирали особисту охорону з диких германців.
— «Диких»? Шановний фамільяр, напевно, забув, що я належу саме до цих «дикунів»? — від слів Конрада війнуло холодом. Брат Алоїзіо заспокійливо поклав йому руку на плече.
— Не ображайтесь, брате. Всі ми сини одного ордену Храму і нам чужі племінні забобони. Ми знаємо істину і маємо мету, гідну подиву. Краще спробуйте свяченої води життя з нашого монастиря. — Простягнув чашу. Конрад зробив ковток.
— Та це ж вино!
Абат змовницьки посміхнувся: мовляв, ніщо нам не чуже.
— Родоське. Міцне. Ін віно верітас,[35] казали давні римляни і мали рацію. — Алоїзіо взяв до рук чашу. — Тож вип'ємо за успіх у нашій безнадійній справі! — І голосно засміявся.
Розділ 10
НА КОРАБЛІ
Із самого ранку Конрад вирушив на пристань шукати корабель Никифора. Одягнений Конрад був скромно навіть як для пілігрима. Але комтур міг легко перевтілюватися у різних людей, що і дозволило йому стати неперевершеним емісаром ордену для особливих доручень.
Пробитися до корабля виявилося доволі непросто, бо на пристані розташувався великий «дикий» базар. Ось до тихого мандрівника причепився шмаркатий хлопчисько і почав канючити:
— Дядечку, купіть у мене ножа. Ну купіть! Якщо я не продам товар, батько мене відлупцює.
— І вчинить правильно. Геть від мене!
Не встиг Конрад перевести дух, як незнайомі жінки повисли на його ліктях. Конрад удав, що не розуміє ромейської, але ті відчули у ньому германця і заторохкотіли німецькою:
— Унзер брудер! Дас Гетесгеріхт вірт! Вір айвіен зі: ерінерн зі убер ден Гот!
— Ге ін ден арш, ді тейфельсбрут[36]! — відрубав Конрад, відбиваючи старим дурепам бажання рятувати людські душі. І допоки фурії оговталися, чкурнув геть…
Уже на кораблі Конрад зміг спокійно зітхнути.
Відомості абата Алоїзіо виявилися достовірними: супутниками тамплієра були схизматики-русичі, які у пошуках пригод вирушили воювати у Святу Землю. їх було десь із дві сотні, і пливли вони на кількох кораблях візантійського купецького каравану.
Це була якась іронія долі! Адже саме когось із їхніх бойових побратимів порішив Гуннар ще в перший день прибуття до Константинополя. Конрад не став про це говорити абатові Алоїзіо, бо той обов'язково посадовив би його на інший корабель. А Конраду так хотілося погратися з ними у кота й мишку, розбурхати свою кров, перевірити міць своєї витримки. Цікаво, а впізнає його хтось? Напевно, ні. Бій був короткий, сам Конрад був у лицарському вбранні…
Брата Конрада, ніде правди діти, цікавили ці люди, що самою долею призначені йому у вороги. Він розумівся на слов'янській мові, бо змалечку ходив із батьком примучувати навіжені племена полабських слов'ян. Один із конюхів графа Гуннара-старшого був полонений з племені лютичів (слуг лютого Бога, як звали їхні єпископи), і маленький Конрад напрочуд швидко й легко схоплював слов'янські слова. Як це зараз стало у пригоді!
36
Брате наш! Гряде суд Божий! Ми закликаємо тебе: згадай про Бога! — У відповідь звучить лайка.