— А що ж син його, князь Андрій? Кажуть, у вірі він кріпко стояв, бо й прозвали його Боголюбським, — подав хтось голос.
— О, та то стерво було згірш за батька. Знаю… Сам бачив! Ще княжичем приїхав був Андрій Юрійович у Київ помолитися. І винесли попи софіївські йому ікону з ликом Божим. А ікона не проста, візантійської роботи, оздоблена золотом та коштовним камінням. Упав наш Андрійко на коліна і ну тую ікону цілувати. Всі аж розчулились — он як Бога любить. А потім — ґвалт! Цей падлюка княжич кілька камінчиків коштовних з ікони відкусив! Ну, звичайно, татусь тоді ганьбу цю до поголосу не довів, але Андрійка з того часу так і прозвали — Боголюбським.[39]
Князь Андрій лихим та лютим виявився без міри. Не простив киянам того глуму. І дев'ятнадцять років тому наказав сплюндрувати Київ, вирізати всіх мешканців, не жаліючи ні ченців, ні жінок, ні немовлят. Мене на той час у Києві не було, а були там моя жона і діточок двоє…[40]
Мирослав на мить замовкає, міцно стиснувши у долоні руків'я меча. Молодь приголомшена. Очі блищать гнівом.
— Та як же це! — вибухнув хтось із галичан. Вони вдома звикли крутити своїми князями як ся схочуть. Навіть Ярослав Осьмомисл без згоди бояр не міг взяти собі жону. А тут таке свавілля! Переяславці та чернігівці чухають потилиці і соромляться глянути один одному у вічі. Кияни несвідомо тримають руки на мечах — у кожній родині пам'ятають про той страшний день.
У Конрада з'явилась божевільна думка: а що, як ці несамовиті повернуть корабель на північ і помчать мститися за давні кривди? О майн Гот!
Але Мирослав продовжує:
— За свої гріхи дістав Андрійко смерть страшну та жахливу. Заколот проти нього очолив боярин Яким Кучка, його шурин. Хоч і родич був князю, але хтів мстити за кров вітця свого, вбитого за княжим наказом… Убійників було чоловік з десять: сам Яким, його брат Петро, ключник Анбал, боярин Мойзович та ще декілька вельмож. Увірвалися вночі у ложницю княжу, там його, беззбройного, і порішили. А що убійники були п’яні, то в темряві закололи одного зі своїх. Над тілом князя заколотники познущалися і голе викинули на їжу псам. Але якийсь Кузьма, родом із Києва, зжалівся над небіжчиком, загорнув тіло у килим та й відніс до церкви.
По всьому князівству Суздальському, як дізналися люди про смерть князя Андрія, то кинулися палити палаци князівські та боярські хороми. І вельми раділи смерті цього аспида.
Та недовго раділи заколотники і бунтівники. Наслідував стіл володимирський брат Андріїв, Всеволод. Тихцем розправився він із ворогами, а Кучковичів за його велінням усіх зашили у мішки та втопили у озері Пловучім, біля стольного града Володимира. Кажуть, що тіла їхні і донині там плавають, а коли настане Божий суд, виберуться утоплені з мішків і підуть свідчити на своїх катів.
— Свят, свят, — перехрестився хтось.
Конрад вже не став дослуховувати розмову руських…
Розділ 11
У «ДРУЗІВ»
І бачив я іншу звірину, що виходила з землі…
За кілька днів Конрад був у Антіохії.
Знайти резиденцію тамплієрів у цьому східному місті було неважко. Великий кам'яний будинок у центрі міста біля новенької кірхи свідчив про те, що брати-храмовники тут у пошані та мало в чому бідують, хоча останнє і суперечило орденському статуту.
Вартовий кнехт заступив дорогу Конраду, і той мусив чекати, допоки не з'явиться пріор. Це було дещо на руку графу Гуннару — він-бо хотів зустрітися з пріором так, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Проте графу довелося ще деякий час стовбичити біля входу, очікуючи на появу високого орденського зверхника.
Той з'явився не скоро. У руці він тримав смажену баранячу ніжку і був дуже невдоволений, що його відірвали від обіду.
— Що, але тойфель, сталося? Кого ще тут чорти принесли в обідню пору, — голосно рикнув пріор Ульріх уже на сходах. Це була людина вже немолода, із засмаглим обличчям та густою укладистою бородою, колір якої Конрад визначив як рудий. Граф не дав шановному пріорові можливості ще якось негарно висловитись на власну адресу, одразу ж тицьнувши йому під ніс кулак. Пріор хотів вибухнути новою лайкою, та, уздрівши перстень, умить затнувся. На його обличчі з'явилася мерзенно медова посмішка, що мала означати велику радість пріора на знак появи такого поважного гостя. Ульріх не знайшов нічого ліпшого, як сховати смажену ніжку за спину і гаркавим голосом запропонувати Конраду пообідати разом із ним.
39
Мирослав Ступа розповідає легенду. Насправді ж князь Андрій у 1155 р. забрав із Вишгородського жіночого (!) монастиря ікону Божої Матері, що її, як вважали, написав сам св. Лука, і перевіз її у Володимир.
40
Середа 12.03 1169. «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другого тижня посту. I грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. I не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. I взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші»