Якби не засмага, комендант Хасан побачив би, як пополотніло обличчя його гостя. Але Конрад не втратив самовладання. Блискавкою майнула думка, що в разі, коли комендант захоче і його зіпхнути у прірву, то він прихопить із собою і вождя хашашинів.
Можливо, Хасан здогадався, про що подумав Конрад, а може, він просто вирішив припинити виставу, бо мав ілюзію, що гість його надзвичайно вражений. Тому він потягнув комтура з уступу.
— У мене таких тисячі! — беззаперечно заявив комендант.
— Головне для воїна не самому героїчно вмерти, а дати це зробити своєму ворогу, — парирував Конрад. Комендант похмуро глипнув на графа, а потім ляснув у долоні.
— Приготуйте частування моєму гостеві. І погукайте Азазіла.
Конрад не знав, хто такий Азазіл, але здогадався, що це саме та людина, яка йому потрібна.
Розділ 12
ФЕДАЙ
Той, хто думає про смерть, забуває про клопоти.
Тут, у гірському Леванті, розташована фортеця, одна з багатьох, де живуть ісмаїліти. Ця фортеця зветься Бахрін, а франки охрестили її Орлине гніздо. До неї веде лише одна гірська стежка і здобути фортецю неможливо.
Коменданта Бахріна Хасана ібн Халлафа бояться всі навколо, бо йому підлеглі федаї — «ті, що жертвують собою». Ще їх називають «хашашини» — «задурманені гашишем»; франки перекручують це слово на «ассасини». Федаї, хлопці, що дістануть навіть шайтана з пекла, наганяють на всіх дикий жах. Лише Рашид не боїться федаїв та їхнього зверхника, бо він сам найстрашніший федай на прізвисько Азазіл — ангел смерті.
Батько Рашида був купцем. Справи йшли не дуже, часто-густо на п'ять дирхем прибутку припадало шість дирхем витрат. Улюбленим прислів'ям батька було — «Краще швидкий збиток, ніж повільний прибуток». Тому не дивно, що через деякий час він зубожів украй і мусив віддати свого восьмирічного сина ісмаїлітам — усе краще, ніж вмерти з голоду.
А порядки в Бахріні суворі. Хлопчаків навчали лише двох речей: володіння зброєю та зубріння сур. Перевагу віддавали першому, а якщо ти знаєш: «Ла іллаха іл Аллах! Мохамед русул Аллах! Нема бога крім Аллаха! Мохамед пророк Його!», то і добре. Зрештою, Хасан ібн Халлаф вимолить кожному своєму вірному слузі місце в раю. Те, що комендант з Аллахом на короткій нозі, знали всі.
Захоче Хасан нагородити свого вірного федая: дасть чарівного питва, сотворить молитву — і розплющиш очі вже в раю. Гурії не гірш самої Сокейни[43] тебе всіляко задовольняють; хоча це і небесні створіння, але… реальні, все у них справжнє. Інколи таке виробляють, що і в маренні не присниться. Вина п'єш досхочу. Це там, на грішній землі, за таке голову відрубають. А тут — рай! Щоправда, у раю довго затримуватися не можна. Знову заснеш — і прокинешся у похмурій гірській фортеці.
Та невимушена легкість, з якою комендант Хасан відправляв своїх слуг у потойбіччя і повертав звідти, вселяла у кам'яні серця воїнів такий неймовірний жах і водночас таку величезну шану, що накажи він покінчити з собою — кожен федай зробив би це, не вагаючись. Колись і Рашид так сліпо вірив йому…
Уперше молодий федай одягнув білу туніку та підперезався червоним пасом[44] у сімнадцять років. Комендантові здалося, що один із купців приховав від нього кілька динарів, і відправив хлопця покарати зухвальця.
Життя поза межами мурів вже саме по собі скидалося на рай. Навіть таке нікчемне містечко, де жив бідолашний купець, вигравало в порівнянні з Бахріном. Утім, тоді Рашид не мав часу насолоджуватися краєвидами. Вистеживши безталанного Ашшаба[45], федай завдав тому смертельного удару кинджалом, як наказали. Торговець помер одразу ж, не встиг навіть злякатися. На його обличчі не було переляку, а лише безмежне здивування: «За що?» Рашид без перешкод повернувся до гірської оселі. Та обличчя купця ще багато днів виринало із глибин пам'яті, не даючи спокою.
Кінець у всіх федаїв один — смерть за віру! Бо рано чи пізно охоронці твоєї жертви виявляться спритнішими і доведуть, що недарма їм платять грубі гроші. Справжній федай не помре від старості: на два-три вдалих замахи завжди трапляється один невдалий. Щоправда, можна закінчити вишкіл федаїв і прожити довго, залишаючись у фортечній варті. Однак у такому разі федаєм тебе не назвуть.
Рашида після вдалого замаху зарахували до загону «справжніх федаїв», отже, він уже був приречений. Та доля посміхнулася йому.
До Бахріна приблудився один індус, тхаг. Тхаги — ще більш жорстокі та безжальні, ніж федаї. Живуть вони у квітучій Індії і поклоняються богині Калі, а точніше її темному втіленню — богині Бахвані. Навіть звичайна жінка у гніві страшна, а що вже казати про богиню. Спосіб поклоніння їй простий; головне, як вчив гуру, — виконувати її заповіт: «Вбивайте, вбивайте, вбивайте — заради миру на землі». Якщо дотримуватимешся цієї заповіді, тобі відкриється Велика Істина у всій її цнотливості.
44
Вирушаючи на вбивство, федаї одягали біле та червоне, кольори невинності та крові. Знак тамплієрів — червоний хрест на білому тлі.