Дві лави схльоснулись у відкритому бою. Данько Гостомислович вибив одного татарина із сідла, зламав спис об щит іншого, але встиг рубанути його мечем. Третій спробував захиститися шаблею, але хіба шабля витримає удар справжнього меча? І голова татарина покотилася під копита коня. «Три є!» — радісно подумав Данько Гостомислович.
І в ту ж мить ворожа стріла влучила йому просто в груди. Болю Данько Гостомислович не відчув, але одразу стало важко дихати. Якийсь татарин поцілив йому мечем по шолому. У старого потемніло в очах, і він упав. Сірий ще пробував захистити тіло господаря від копит інших коней, та світло в очах славного воїна померкло…
— …Діду! Діду! — хтось обережно торсав Данька Гостомисловича за плече. Він повільно відкрив очі і побачив Левка.
— Йди геть, маро! — махнув рукою Данько Гостомислович. У грудях заболіло.
— Це не мара, діду. Це я, Левко.
— Левко?! Як ти… тут… опинився? — долаючи біль, запитав Данько Гостомислович.
— Втік. Щоправда, бабуся Світловида спіймала мене, як я сідлав коня, — почав розказувати Левко, перев'язуючи дідові рану. — Спочатку вилаяла мене добряче, а потім заплакала. «їдь, — каже, — весь ти в діда вдався, все'дно тебе не зупиниш». Ще й благословила на дорогу. Я пробрався до Києва, за вами їдучи. А там одягся по-половецьки і пішов до їхнього воєводи, Яруна. Він мене і взяв.
— Як бій… закінчився? — у душі старого воїна жевріла надія, що все обійшлося, що руські зупинили ворога, що прийшли на допомогу кияни… Та Левко убив і ту маленьку надію.
— Розбили нас, діду. Розвіяли, як сміття по степу. Хто не встиг утекти, того наїзники засікли своїми кривими мечами. Кияни закрилися возами, ще відбиваються, але надії жодної. Кляті таурмени взяли їх в облогу.
— А як ти… мене… знайшов?
— Як почався бій, половці разом із галичанами та волинцями дуже вдарили на татар. Ті мало не побігли. Та швидко удар наш ослаб. Половці перші не витримали і кинулися тікати. А коли тікали, зламали стрій чернігівців, що тільки підходили до бою. Я ж упав на землю і прикинувся мертвим. А вночі пішов шукати вас, батька та стрия Мирослава.
— І що?
— Батька я не знайшов. Сподіваюсь, що він живий та здоровий. А стрий Мирослав… Загинув. Від стріли. Просто в горло.
Данько Гостомислович застогнав. Від болю в грудях, що завдавала рана. Від болю в серці, що завдала почута звістка.
— Тихше, діду! — зашепотів Левко.
Поряд почулися чиїсь кроки. Левко розтанув у темряві, та кроки наближалися.
Данько Гостомислович на хвилю заплющив очі, а коли відкрив їх, то побачив біля себе татарина зі смолоскипом у правій руці. У лівій він тримав вуздечку, за яку вів невеликого кошлатого коня.
Татарин вишкірив свої зуби у посмішці і вштрикнув смолоскип поряд із Даньком Гостомисловичем. Потім дістав свій меч. Старий воїн застогнав і по-половецьки проказав:
— Не вбивай мене! Я князь! Я дам тобі відкуп!
Видно, що татарин зрозумів слово «відкуп», тому вишкірився ще більше. Він сховав меч, схилився над Даньком Гостомисловичем і почав шукати у того на грудях схований «відкуп».
Та тільки він поліз старому воїнові за пазуху, як Данько Гостомислович, долаючи біль, схопив його за зап'ястя. Татарин не злякався — він бачив, що цей урус геть слабий та зранений, щоб із ним боротися, — але здивувався. Потім його обличчя стало схожим на вишкірену вовчу морду. Він рвонув руки, щоб звільнитися від хватки русича, рвонув ще раз, сильніше, і… З горла його широкою рікою хлинула кров. Це Левко, стрибнувши вражині на спину, полоснув того засапожником[65]. Недаремно дід учив його!
— Коня! Коня лови! — пошепки наказав дід. Татарський кінь, пирхнувши, хотів кинутися в степ, та Левко вчасно схопив вуздечку.
— Тікати треба, Левку! Тікати на Русь! Поки вони не кинулися шукати свого воя!
— Так, діду.
Розділ 20
ТАТАРИ ЙДУТЬ НА РУСЬ
Якщо в царстві люди поневолені, вони не хоробрі й у бою з ворогами не сміливі; поневолена людина сорому не боїться і честі собі не добуває…