Товмач довго крутив перехоплений лист у руках, розглядав печатку, про щось радився із Плоскинею[70].
— Ну, що там у вас? — нетерпляче звернувся Субудай до товмача. Той виглядав дещо розгубленим.
— О великий! Цей лист скріплений печаткою ростовського коназа[71] Вашилька. В ньому коназ пише жителям Киюва, щоб добре зачиняли ворота міста і чекали на його прихід і прихід коназа ульдемарівського Гюрге з великим військом, що вже близько.
Субудай пожував сухими губами.
— А що каже полонений? — це вже до Тугая. Тугай знітився.
— Нічого не каже, хоч ми добре припалили йому п'яти…
— Копек-огли! — вилаявся Джебе. — Хай його приведуть сюди. Мої люди краще зуміють розв'язати йому язика!
За мить до юрти великого Субудай-баатура затягли закривавлене тіло в одній сорочці і кинули до ніг славетного баатура. Субудай байдуже глянув на попечені ноги полоненого і звернувся до товмача.
— Хай скаже, хто він! Куди їхав і навіщо? Скільки у коназа Вашилька воїнів?
Товмач старанно переклав. Данько Гостомислович важко підвів голову.
— Я боярин князя Мстислава Чернігівського, а зараз служу у князя Василька Ростовського. А більше, собаки, я вам нічого не скажу!
Товмач переклав відповідь Субудай-баатуру.
Раптом Плоскиня, що пильно вдивлявся в обличчя полоненого, радісно засміявся.
— А, старий знайомий! Ось і зустрілися! — Він нахилився до самого обличчя полоненого і зловтішно вишкірився.
Данько Гостомислович примружив очі і впізнав у одягненому по-кипчацьки Плоскині того воїна, що гукав мешканців Витичева зустрічати татар хресним ходом.
Кривавий плювок уліпився між очей зрадника. Плоскиня, лаючись на всі заставки, відсахнувся назад.
— Що він каже? — запитав Субудай. Товмач, перекинувшись кількома реченнями із Плоскинею, поштиво доповів:
— Він каже, що знає цього уруса. Полонений мало не викрив Плоскиню, коли він об'їжджав уруські села та сіяв там страх. Тоді ж цей воїн нахвалявся, що вбив трьох наших баатурів.
— Он як!.. Скажи йому, що ми поважаємо славних воїнів. Якщо він скаже, навіщо він їхав до Киюва, то отримає волю, а також коня та юрту, де зміг би гріти свої старі кості.
Товмач переклав. Старий воїн зібрався із силами і щось різко відповів.
— Що він сказав? — нетерпляче перепитав Субудай-баатур.
Товмач збентежився.
— Він… Виявив непоштивість до вас, о великий, а також до всього нашого непереможного війська.
Джебе-нойон налився гнівом.
— Покличте сюди Ху Ліна!
Ху Лін, кат, якого Джебе-нойон вивіз із упокореного царства Цзинь[72], з'явився одразу. Він прийшов босоніж. Низько уклонившись великим темникам, Ху Лін повернувся до полоненого, якого підхопили два дужі охоронці, і вдарив п'ятою під саме серце.
Біль пронизав Данька Гостомисловича наскрізь. На мить перехопило подих. Коли ж він зміг, нарешті, хапонути ротом повітря, Плоскиня зловтішно порадив йому:
— Краще скажи одразу, і тоді тобі просто відрублять голову.
— Незабаром прийде сюди князь Юрій Всеволодович із новгородцями, тоді ми й поговоримо. А з тобою, зраднику, розмова буде коротка…
Субудай вислухав відповідь і наказав Ху Ліну продовжувати.
Раптом зовні почувся тупіт копит, хтось сплигнув з коня і почав лаятись з охоронцями, вимагаючи негайно впустити його.
— Хто там? Упустіть! — наказав Субудай, упізнавши знайомий голос.
До юрти увійшов запилений та змоклий Ульмас, сотник одного зі сторожових загонів, і впав перед темником на коліна.
— О великий! Я скакав півдня, щоб повідомити тебе. Біля Черніга ми зустріли велике уруське військо. Вони виставили сторожу, але вночі я зміг підібратися до них поближче і нарахував понад тисячу воїнів. Місцеві кажуть, що це передовий загін, а за ним іде великий коназ Гюрге, що веде все своє військо.
— Ти ж казав, мерзенний пес, що уруські князі всі у гризні і на поміч Киюву не прийдуть! Куди ти нас завів?! — різко звернувся до воєводи бродників Субудай-баатур. Переляканий до смерті Плоскиня впав навколішки.
— Хто ж знав, великий Субудай-баатуре!
— Скільки коназ Гюрге може виставити воїнів проти нас?
Плоскиня зніяковів.
— Тисяч десять. А якщо і Коломна, і Білоозеро, і Суздаль, і Ростов приєднаються, то, може, й двадцять. А як новгородці прийдуть на допомогу — і всі сорок…
— Ешшек баласи! — знову вилаявся Джебе-нойон. — Сорок тисяч! Схоже, бог війни Сульде виказує нам свою немилість.