— Сирота, брате, — розплакався у мене на плечі отой, що любив трахати свою благовірну, встромивши її обличчям в холодець, — яка смерть! Яка несправедливість! Як вона його!.. Навіть могилки немає, аби ми оце разом поплакали, квіточку принесли, за упокій душі випили!..
Я вже збирався порадити служивим, аби вони поридали, а заразом поклали квіти і підняли чарки над отим унітазом, куди спустили після попередньої кулінарної обробки «макаронника по-флотськи». Але прикусив язика. П'яний прапорщик зі значком майстра спорту — то воістину нечиста сила. Краще не заводитись.
— Якби не я, він би жив! — бив себе в груди любитель сексу під холодне. Я миттю нагострив вуха — про що це він? Може, отого кавуна другу подарував? Е, ні — веселіше:
— Того вечора, в суботу, він у наряд заступив, помічником чергового по роті. А перед цим мені каже: «Василю, я тебе, як мужик мужика, прошу! Моїй курві треба позапланову перевірку влаштувати. Підміни на пару годин!» Ну, раз треба, то треба. Почекали пару годин після відбою, він узяв чергову машину і поїхав. А я його пов'язку начепив і сиджу, як король на іменинах. Бо хто нас перевірять буде, ми ж не ПВО! У мене кум в їхньому штабі, так повіриш, за рік жінку на три кілометри недо: «того»!..
Тільки почнуть, дзвінок: «Готовність номер один! Злазь, біжи!» Злазить, біжить із задертим цим, як його… Про що я?
— Про те, як приблизно о першій годині ночі ви підмінили на чергуванні вашого покійного друга, а він сам на службовій машині поїхав додому.
— Точно! Сказав, як усе чисто, то він одразу назад. А як заловить, то буде розбір польотів по олімпійській програмі — до самого ранку. І я тоді теж до підйому прокукурікаю в казармі. А він за мене колись відчергує.
— І що, машина повернулася без вашого друга?
— Точно! Що то сискар — все точно зрозумів! У них з водієм домовленість була — якщо через десять хвилин не повернеться, то «газик» їде в роту. Ну все, думаю, заловив, нарешті. В понеділок все розкаже, буде що послухати. А в понеділок доповідають: «Пропав!» І якби не ти, сискар, ми б і досі не знали, яку страшну смерть прийняв наш бойовий друг од зрадливої руки невірної дружини. Вип'ємо!
Але пити вже не хотілося. І все випите миттю випарувалось з моєї голови, коли я збагнув, що і моя версія, і щиросердне визнання — то, вибачайте, дверцята до того місця, через яке не один мужик постраждав. Не було теплого серпневого вечора та сімейної ідилії навколо принесеного кавуна. Був суцільний армійський бардак, де ніхто і нічого толком не знає, де на службових машинах висліджують невірних дружин, а начальству — один чорт, як тебе звати: Іванов, Шевченко чи Поцкхерашвілі! Головне, аби в належному за статутом місці стовбичило щось із належною пов'язкою на рукаві кітеля чи гімнастерки.
Все простіше від армійських матюків. Правдою була лише кров на кухні. А решта? Пара коханців, ревнивий бугай-симментал, котрий заплатив життям за надмірну цікавість. Міцні чоловічі руки запакують труп у якийсь мішок. Далі світло в під'їзді вимикається на кілька хвилин, вантаж пакується в багажник машини, підігнаної під самі двері. І доки вона вдома замиває сліди, він, коханець, топить форму у Дніпрі, а її носія закопує десь подалі. В моїй службовій біографії був геніальний за своєю простотою епізод: небажаний труп заховали на цвинтарі, у свіжу могилу, на глибину один метр. Потім горбочок упорядкували, прив'ялі квіти з підсохлими вінками поклали на старе місце — шукай вітра в полі! І таки шукали б, аж тут невчасно померла бабуся основного покійника і її вирішили «підпоховати» до коханого онука, аби не витрачатись згодом на зайвий надгробок. Отут і з'ясувалося, що на довічну жилплощу онука хтось уже незаконно прописався. Ну, решта — то вже справа міліцейської техніки.
Треба віддати належне медсестрі — попри мою настирність і власний страх, вона вигадала геніальну версію. Згубила себе, але врятувала коханця. Як там говорила її подруга-лікар: «В чомусь краща за інших. Розумніша…»? Розумніша! Тому й пошила нас, лягавих, у дурні. Господи, чому ж ніхто не запідозрив існування третього? А він чому мовчав, доки йшло слідство та суди з апеляціями? Хто він такий, що задля нього молода, красива, розумна жінка ладна була пожертвувати життям? У нас же, слава Богу, не вісімнадцяте століття надворі! В наш емансипований двадцятий вік годі й сподіватись на такі подвиги. Одне слово, я вирішив знайти ЙОГО. Як не розколю, то хоч гляну…