Настала довга та болісна тиша. Навіть Джек Керман не мав що сказати. Ми прагнули позитивних відгуків, які б поліпшили наші справи — але отримати п’ятсот доларів від багатонадійного клієнта і пальцем не поворухнути у відповідь — не той шлях, щоб одержати позитивний відгук.
— Конфіденційним та терміновим... — пробурмотіла Пола. — І, протримавши листа чотирнадцять місяців, він передає його швейцарові! Ти би його ще всім своїм друзям дитинства показав...Чудово!
— Помовчи! — гаркнув я. — То чому ж ця Дженет не прибула сюди за поясненнями? Вона ж, напевно, здогадалася, що лист не дійшов до адресата. Але зачекай-но!.. Вона мертва! Одна з дівчат Кросбі померла. Чи то була часом не Дженет?
— Гадаю, що вона, — озвалася Пола. — Невдовзі я це з’ясую.
— А також дізнайся все, що можна буде, про Кросбі.
Коли Пола вийшла в приймальню, я сказав:
— Упевнений, що Дженет мертва. І вважаю, що нам доведеться повернути ці гроші її рідні.
— Якщо ми так зробимо, — озвався Керман, який дуже неохоче розлучався з грошима, — про це може пронюхати преса. А така історія — не надто хороша реклама для нашого бюро. Маємо бути пильними, Віку. Можливо, розсудливіше буде заникати гроші й нікому про це не розказувати.
— Не варто так вчиняти! Можливо, ми недостатньо професійні, одначе будьмо принаймні чесними!
І Керман знову зручно вмостився у кріслі.
— Не чіпаймо лихо, поки воно спить. Кросбі якось пов’язаний із нафтою, чи не так? — запитав я.
— Був. Бо він мертвий. Помер кілька років тому внаслідок нещасного випадку.
Узявши ніж для розрізання паперу, я почав тикати ним у промокатку.
— Вражений, що залишив такий документ у піджаку. Як я міг таке зробити?
Керман, який добре знав Полу, співчутливо всміхнувся.
— Дай їй ляпанця, якщо вона пилятиме тебе, — порадив він. — Радий, що то не я проштрафився!
Я продовжував протикати ножичком промокатку, аж поки не повернулася Пола з купкою газетних вирізок.
— Дженет померла від серцевого нападу 15-го травня — саме того дня, коли відіслала листа. Тож нічого дивного, що ти більше нічого про неї не чув, — додала Пола, зачиняючи двері.
— Серцевого нападу? То скільки ж їй було років?
— Двадцять п’ять.
Я поклав ножик на стіл і запалив сигарету.
— Щось вона надто молода для того, аби помирати від подібної недуги. Так чи інакше — що в нас на неї є?
— Не дуже й багато. І це все нам і так відомо, — сказала Пола, сідаючи на краєчок стола. — Макдональд Кросбі нажив свої мільйони на нафті. Він був суворим, непривітним квакером, з гострим розумом та схильністю ризикувати. Двічі одружувався. Дженет — донька від першого шлюбу. Морін, молодша від сестри на чотири роки, народилася в другому шлюбі. 1943 року Кросбі відійшов од справ і оселився в Оркід-Сіті. До того він мешкав у Сан-Франциско. Сестри нітрохи не схожі. Дженет любила вчитись і займалася живописом. Кілька її полотен можна побачити в місцевому художньому музеї. Здається, вона була справді талановита, схильна до усамітнення та спостережлива. Натомість Морін — істинна красуня. Дика, пристрасна і хтива. Аж до самої смерті Кросбі вона постійно потрапляла на перші шпальти газет як героїня скандальних історій.
— Які саме скандали? — поцікавився у Поли я.
— Кілька років тому Морін збила машиною хлопчину на Центральній авеню. Подейкували, що вона була напідпитку, і це правдоподібно, бо п’є Морін по-чорному. Кросбі залагодив справу з поліцією, і Морін відбулася лише солідним штрафом за перевищення швидкості. Іншого разу вона верхи проїхала бульваром Орхідей майже голяка, бо з кимось побилась об заклад, що зробить це — і зробила.
— Дозвольте мені уточнити: то хто був голяка — дівчина чи кінь? — посміхнувся Керман.
— Звісно ж, що дівчина, йолопе!
— І де тоді був я? Як прикро, що не побачив її!
— Морін удалося проїхати так лише п’ятдесят ярдів, а потім її заарештували.
— Якби я опинився десь поблизу, цього б із нею не сталося, — запевнив Керман.
— Заспокойся, не хвилюйся настільки!
— Так чи інакше, вона ніби створена для шантажу! — я також вставив словечко.
Пола кивнула.
— Ви, певно, знаєте обставини смерті Кросбі. Він саме чистив у себе в кабінеті рушницю, коли та несподівано вистрелила і вбила його наповал. Три чверті свого спадку Кросбі залишив без жодних умов Дженет і лише чверть — Морін, та й то під опікою. Коли Дженет померла, Морін цілковито вступила у права власності, й відтоді її наче підмінили. Після смерті сестри жодного разу Морін не згадали в пресі.
— Коли помер Кросбі?
— У березні 1948-го. За два місяці до смерті Дженет.
— Як зручно для Морін!
Пола звела брови.
— Так. Дженет була дуже засмучена смертю батька. Вона і так не відзначалась особливим здоров’ям, а це потрясіння, як стверджує преса, взагалі її добило.
— Так чи інакше, усе це вигідно Морін. І це мені не подобається, Поло. Можливо, я й надто підозріливий, але... Дженет пише, що хтось шантажує її сестру. Потім вона сама раптово помирає від серцевого нападу, а сестра успадковує всі гроші. Щось занадто все просто.
— Не знаю, що ми тут можемо зробити, — сказала Пола, спохмурнівши. — Ми не можемо представляти інтереси мертвого клієнта.
— Можемо! — і я побарабанив пальцями по стодоларових банкнотах. — Мушу або повернути гроші рідним, або спробувати їх відробити. Вважаю, що мені краще таки їх відробити.
— Чотирнадцять місяців — надто довгий термін, — сказав Керман із сумнівом у голосі. — І слід давно прохолов...
— Якщо він був, — зауважила Пола.
— З іншого боку, — сказав я, підводячись та відштовхуючи від себе стілець, — якщо й було щось підозріле у смерті Дженет, то за чотирнадцять місяців у декого виникло приємне відчуття безпеки, — а коли ви чуєтеся в безпеці, то втрачаєте пильність. Гадаю, мені слід навідати Морін Кросбі й з’ясувати, як їй сподобається те, що я збираюся зробити з грошима її сестри.
Керман аж застогнав.
— Щось мені підказує, що наш невеличкий період неробства добіг кінця, — сумно протягнув він. — Я так і думав, що все надто гарно, аби тривати довго. То мені починати працювати вже чи дочекатися, поки ти повернешся?
— Зачекай, поки повернуся, — сказав я, прямуючи до дверей. — Але якщо в тебе побачення з тією мишоловкою, скажи їй, нехай пошукає собі іншу мишку!
II
«Крествейз», маєток Кросбі, ховався за високими, увитими бугенвілією стінами, відразу за якими вивищувалась охайно підрізана жива загорожа з австралійських сосен, а позаду всього цього був ще й сітчастий пліт із гострими наконечниками. Важкі дубові ворота з оглядовими вічками справа надійно охороняли вхід.
Із півдюжини таких самих маєтків, з видом на пустельне озеро Крістал-лейк, було розкидано уздовж усього бульвару Футхілл. Кожен маєток відокремлений від сусіднього приблизно акром нічийної землі, вкритої чагарниками, заростями дикої шавлії та розпеченим піском.
Я сидів, ліниво розкинувшись у своєму довоєнному «бьюїку» з відкидним верхом і без особливого інтересу розглядав дерев’яні ворота. Крім вигадливого напису на стіні, що сповіщав назву будинку, маєток нічим не вирізнявся з-поміж інших володінь мільйонерів Оркід-Сіті. Усі вони ховалися за неприступними стінами.
Перед усіма були високі, масивні дубові ворота, що захищали від непроханих відвідувачів. Навколо усіх панувала жахітна тиша; від усіх віяло однаковим ароматом квітів та прохолодою добре политих газонів. Хоч я й не бачив, що саме є за воротами, але знав напевно, що там — величезний басейн, такий самий акваріум, така ж під’їзна алея з рододендронів і такий самий сад, що потопає в трояндах. Якщо у вас мільйон доларів — ви просто змушені жити так, як інші мільйонери: інакше ті подумають, що ви — нікчема. Ось як це завжди було, є і буде — якщо ви володієте мільйоном доларів.