— Саме це мене й турбує — навіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєш — може, десь на яхті пожежа?
Я доторкнувся до килима. Він був справді теплий — і навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.
— Боже мій! — вигукнув я. — Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить. — І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу. — Ти тут не залишишся. Ходімо, мала, — і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.
Я звірився зі своїм годинником: за п’ять дев’ята. Джек буде тут через кілька хвилин.
На палубі Пола спитала:
— Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!
— Ще не час — пізніше, — озвався я.
У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.
Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльована — щось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та м’яке ковзання ніг паркетом.
Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.
— Вогонь прямо під нами, — повідомив Полі. — Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.
Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це — зникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.
— Гаразд, — урешті сказав. — Тепер ходімо звідси.
Пола тремтливим голосом запитала:
— Віку — а що це там, за столом?
Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.
Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полум’я вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.
II
Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.
— Віддай це мені, — сказав, простягаючи до мене руку. — Ну, те, що ти сховав у кишеню.
В опущеній руці у мене також був пістолет, але я знав, що не встигну вистрелити, бо «макаронник» зробить це швидше за мене. Тож лівою рукою я витягнув досьє з кишені, зауваживши, що ненависть в очах італійця поступилася місцем рішучості. Його палець на спусковому гачку аж побілів од напруження. Все це я уздрів та усвідомив за частку секунди, і вже знав, що італієць зараз вистрелить.
Пола жбурнула стілець між нами. Його очі сіпнулися — так само, як і рука. Зброя вистрілила, і куля пролетіла за якихось два фути від мене. Не встиг він відвести очі від стільця та поглянути на мене знову, як вистрелив уже я. Три кулі миттєво прошили груди. Його відкинуло до стіни, пістолет випав з рук і обличчя перекосила гримаса.
— Утікаймо! — закричав я Полі.
Вона нагнулася, підняла зброю і помчала до дверей. Біжучи за нею, відчув, як підлога піді мною подається. Почувся тріск дерева. Мене обдало таким жаром, наче я біг розпеченими плитами. Підлога прогнулась і обвалилась. Якоїсь жахливої миті я вже подумав, що впаду разом із нею, але добре закріплений килим виявився достатньо довгим та міцним для того, щоб я встиг пробігти ним до дверей і вискочити у коридор.
Позаду мене, в Шеррілловому кабінеті, пролунав оглушливий тріск. Краєм ока я зауважив, як меблі сповзають униз у червону топку, а тоді Пола схопила мене за руку, і ми побігли на палубу вниз.
Смола повільно витікала з-під обшивних дощок, і дим клубував угору.
Звідкілясь із темряви по нас пальнули, і куля поцілила в дерев’яну перегородку за мною, зачепивши дзеркало однієї з кают. Почувся дзенькіт розбитого скла.
Я прикрив собою Полу, хоча й усвідомлював, що в своїй білій куртці є прекрасною мішенню для нічної стрільби.
Знову пролунали постріли. Відчув, як куля просвистіла повз моє обличчя. Стріляли від рятувальної шлюпки. Я побачив примарну постать, яка припала до перил. Я двічі стрельнув. Другий постріл таки дістав його. Хитаючись, чоловік відійшов од шлюпки і впав на розпечену підлогу.
— Біжімо! — гукнув я.
І ми побігли. Тепер палуба була така гаряча, що це відчувалося навіть крізь взуття. Якось ми добралися до сходів, що вели на верхню палубу. Крізь рев полум’я чули зойки та крики, а також дзенькіт розбитого скла.
Ми видряпалися на верхню палубу, де було повно чоловіків та жінок у вечірніх сукнях. Усі щосили волали. Чорний дим оповив яхту, і тут було майже так само гаряче, як і на нижній палубі.
Я міг бачити кілька чоловіків у морській формі, які намагалися контролювати ситуацію. Але з таким самим успіхом вони могли б спробувати гримнути обертовими дверима.
— Джек уже має бути десь тут, — крикнув я Полі. — Тримайся за мене і пробираймося до леєра.
Ми продиралися крізь бурхливий натовп. Якийсь чоловік схопив Полу за руку й відтягнув її від мене. Певно, він сам не розумів, що робить, бо обличчя його було перекошене, а очі дикі. Він гарячково вчепився у мене, тож я змушений був поцілити йому в щелепу, від чого той аж зігнувся удвоє, а сам я, штовхаючись, почав пробиратися до Поли.
Дівчина з розірваним ліфом сукні впала в мої обійми і заверещала. Її дихання, перемішане з алкогольними випарами, мало не попекло мені шкіру. Я намагався її відштовхнути, натомість руки дівчини мало не задушили мене. Тоді мені на допомогу кинулася Пола, відтягнувши дівчину та боляче нам’явши тій вуха. Захитавшись і заверещавши пронизливо, мов недорізана свиня, дівчина зникла у натовпі.
Ми досягли борту. Від яхти навсібіч відчалювали маленькі човни — ціла армада човнів. Море аж кишіло ними.
— Агов! Віку!
Голос Кермана перекрив цей пекельний шум, і ми побачили, що він стоїть недалеко від нас, міцно вчепившись у леєр, відбиваючись од знавіснілого натовпу, який щомиті готовий був відірвати його від рятівного троса.
— Сюди, Віку!
Я штовхнув Полу перед себе. Ми дісталися Кермана після запеклої боротьби та після того, як Пола мало не залишилася без сукні, котру з неї намагалася зірвати ошаленіла юрба.
Керман збуджено заговорив:
— Невже це ви підпалили цю паршиву посудину? — заволав він. — Ну й паніка! І що вселилось у цих бовдурів? Та вони й за тиждень не заспокояться, навіть коли ця посудина уже давно буде на дні!
— Де твій човен? — задихаючись, спитав я, спровадивши геть підпилого гульвісу, який намагався перелізти через канат.
— Спокійно, старигане! — сказав я йому. — Сьогодні надто мокро, щоб плавати. До того ж, тут зараз чи не всі човни світу!
— Наш човен якраз піді мною, — озвався Керман, показуючи кудись униз. Він підняв Полу і підніс до леєра, поки я утримував натовп від того, щоб той не наслідував Полин приклад. Керман поставив Полу на мотузяну драбину, що звисала з борту судна, і наша мала почала спускатись, як справдешній матрос.
— Це не для вас, мадам! — гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього. — Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.