— Дам вам половину грошей.
Я загасив сигарету.
— То ви пропонуєте мені зробити це за вас?
Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.
— Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!
— Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.
— Таки дам їх вам — випишу чек просто зараз.
— Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелити — як Шеррілла, — зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.
— Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її, — терпляче пояснила вона. — А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.
— Невже? — я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді. — Чудово! — промовив, підводячись. — То де вона?
Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.
— То ви таки маєте намір це зробити?
— А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.
— Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?
Я заперечливо похитав головою.
— Довіряю вам, — сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.
Вона показала на двері в дальньому кінці кімнати — якраз навпроти двостулкових дверей веранди.
— Дженет там.
Я підвівся.
— Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.
Морін кивнула.
— Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?
Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.
— Пістолет, — нагадав я їй, клацнувши пальцями.
— О, так! — Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату. — Він був десь тут.
Нерв на скроні стрибав, мов жабка.
— Гадаю, він у моїй сумочці.
Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.
— Гаразд! — сказав. — Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.
Я узяв сумочку і розщепнув замок.
— Не відкривай її, Меллою!
Я швидко обернувся.
У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.
V
Морін пронизливо закричала.
— Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!
Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.
— Він і не збирався цього робити, — коротко сказав. — Просто хотів забрати в тебе зброю. А тепер заспокойся і дозволь мені самому залагодити справу.
Морін знерухоміла й повернулася до мене. Її темні очі гарячково зблиснули.
— То ви справді не мали наміру цього робити? — вимогливо спитала вона. — Так?
Я хитнув головою.
— Звісно ж, не зробив би цього, — і приязно їй посміхнувся.
— Усе це зайшло надто далеко, — сказав Віллет, заходячи в кімнату. — Сідайте, — запросив він мене. — Хочу з вами поговорити.
І — до Морін:
— Ти також присядь!
Я всівся, але вона — ні. Продовжувала стояти нерухомо, пильно вдивляючись у Віллета та покусуючи гострими зубками свій палець.
— Сядь! — гаркнув він, наставляючи зброю на неї. — Ти така ж ненормальна, як твоя матуся. Тебе також не завадило би тримати під замком.
Тоді вона посміхнулася і побрела до крісла, де раніше лежала її сумочка. Всілася, закинувши ногу на ногу та продовжуючи покусувати палець.
Віллет зупинився перед холодним каміном. Він тримав «пушку» на рівні пояса — тримаючи під прицілом одночасно і мене, і Морін. На його обличчі застиг похмурий, стурбований вираз, а очі перебігали з Морін на мене.
— То де Дженет? — запитав він.
Морін промовчала, а я показав пальцем на двері.
— Вона каже, що Дженет там.
— З нею усе в порядку?
— Так, наскільки я знаю.
Віллет зітхнув з полегшенням, однак зброю не опустив.
— Ви ж усвідомлюєте, що з цього всього ми можемо витягти купу грошей, якщо ви доручите справу мені? — сказав він. — Ми все ще спроможні узяти ситуацію під свій контроль. Я зробив помилку, давши Морін забагато свободи. Не усвідомлював, що вона настільки небезпечна. Знав, що вона неврівноважена, бо такою ж була її мати. Але гадав, що вони обидві сумирні. Я би почав діяти раніше, якби не Шеррілл. Тепер, коли він мертвий, усе спростилося. Зараз єдина перешкода — це ви. Чи достатньо вам буде п’ятдесяти тисяч за мовчання?
Я звів брови.
— Вона щойно пропонувала мені мільйон.
Він зробив нетерплячий жест.
— Послухайте: це ділова пропозиція. Не марнуймо часу. В неї нема мільйона. І вона б не дала вам ані копійки, навіть якщо б у неї були гроші. Морін не уповноважена отримати гроші за страховку «Дрім шіп». На це уповноважений я.
— А що буде з нею? — запитав я, поглянувши на Морін, котра дивилася на мене порожнім поглядом пустісіньких очей.
— Я поміщу її в клініку. У Морін нема вибору — або туди, або в руки поліції за звинуваченням у вбивстві, — швидко й лагідно проказав Віллет. — Усе це можна облаштувати по-тихому. Дженет навряд чи захоче зчиняти галас. Я переконаю її зробити так, як скажу. Вона отримає гроші від опікунської ради. А ми з вами — страховку за «Дрім шіп».
— Дозвольте мені уточнити, — мовив я. — То цей маленький план виношували від самого початку ви?
— Нема потреби вдаватись у подробиці, — коротко відповів він.
— Так, це була його ідея, — несподівано втрутилася Морін. — Цілковито його. Він шахраював із грошима фонду, а Дженет це виявила. І саме він переконав мою матір запроторити Дженет у психушку. Якби не Дуґлас, він би й мене там ув’язнив.
— Замовкни! — гаркнув Віллет, і голос його посуворішав.
— Я давно здогадувався про це, — сказав я. — Хтось із опікунів мусив бути в цьому замішаний. Я почав над цим замислюватися, коли ви не забажали повідомити про справу іншим опікунам. А коли Дженет викрали з помешкання моєї секретарки, я був уже впевнений у цьому. Ніхто, крім мене, Поли і вас не знав, де Дженет.
— Яке це має значення? — нетерпляче озвався він. — Якби не Шеррілл та ця божевільна, усе б спрацювало. Але ви не зможете звинуватити мене в убивстві. Коли вони затіяли усю цю гру, я вже знав, як зупинити Морін. А її можна зупинити. То ви зі мною? Страховку я розподілю у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят.
— А якщо я не погоджуся?
— Я готовий утекти, — сказав він. — Не хочу втікати, але змушений буду це зробити. Однак мені треба буде затримати вас обох, поки не отримаю гроші за страховкою. Це буде нелегко, проте цілком можливо. Але якщо ви не дурень, то пристанете на мої умови.
Я глянув на Морін.
— А що ви на це скажете?
— Їй нічого сказати, — нетерпляче озвався Віллет. — Вона піде або в божевільню, або у в’язницю. Морін надто небезпечна, щоб залишатися на свободі.
Я проігнорував його слова і знову запитав:
— То що ви на це скажете?
Морін укотре посміхнулась, але це була жорстка посмішка.
— Нічого; однак я маю намір дещо зробити.
Напевно, десь за спинкою крісла в неї була прихована зброя, бо постріл пролунав, наче грім з ясного неба. Спалахнуло звідкілясь із-під крісла.
Віллет випустив револьвер і, схопившись за груди, зробив кілька непевних кроків. Я бачив, як він опускається на коліна, й кинувся напереріз Морін, намагаючись швидко подолати ту невелику відстань, що відділяла нас. Перехопив її руку з пістолетом, націленим на мене. Пістолет вистрілив, подряпавши мені шию. Ми з Морін упали на підлогу. Я вибив їй з руки зброю, дав ляпаса та скочив на ноги.
— Ну ж бо, спокійніше! — озався Міффлін, стоячи у дверях веранди, і вони з Керманом увійшли в кімнату.
— Ти в порядку, Віку? — поцікавився Керман.
— Так; то ви все чули?
— Усе, — підтвердив Міффлін. — Чи серйозно він поранений? — спитав, прямуючи до Віллета.
— Пильнуйте її! — закричав я і стрибнув уперед.