Тож не дивно, що з таким неухильним виконанням обов’язків він не мав часу писати ту книжку, присвячену юриспруденції, якою він думав доповнити свої дослідження суспільного розвитку. У ті роки він лише раз, у 1787 році, попросив кількамісячну відпустку, із січня по липень, які він провів, вносячи правки у п’яте видання «Багатства народів», яке вийде з багатьма виправленнями і доповненнями. Щотижня він збирав у своєму домі в Канонґейті — куди він перевіз жити свого дев’ятирічного племінника Девіда Дуґласа, який стане його спадкоємцем, — своїх друзів-інтелектуалів, серед яких був молодий Вальтер Скотт, який залишив про це спогади. З філософами, письменниками і діячами культури він зустрічався також у Королівському товаристві Единбурга, яке він допоміг організувати, і в Клубі устриць, засновником якого він також був.
У травні 1784 року у дев’яносторічному віці померла його мати. Адам Сміт, який її дуже любив і майже все своє життя прожив разом з нею, залишив свідчення про самотність і неприкаяність, в яких пройшла решта його життя без людини, «яка мене щиро любила і любитиме більше, ніж будь-хто інший»[21].
У 1787 році Сміта вшанувала його alma mater: Університет Ґлазґо обрав його своїм лордом-ректором. Наступного року померла Джанет Дуґлас, яка присвятила своє життя служінню йому. Ця звістка також глибоко вразила Сміта.
Як і в Г’юма, у Сміта від початку 1790 року почалися проблеми з нижньою частиною живота. Він завжди мучився закрепами і в ті чотири місці відпустки, які він провів у Лондоні, йому зробили невеличку хірургічну операцію, яка не полегшила ту проблему, а радше навпаки — посилила її, і це отруїло йому останні місяці життя. За легендою, почутою від його друга Генрі Маккензі, увечері 16 липня 1790 року він попрощався з друзями, які зібралися в його домі в Канонґейті, такими словами: «Обожнюю ваше товариство, джентльмени, але гадаю, що мушу вас покинути, аби піти в інший світ». Сказано — зроблено: він помер на світанку наступного дня. Його поховано в Единбургу, у тому кварталі, де він жив, при вході у Канонґейтську церкву; і лише скромна могильна плита нагадує, що то був автор «Теорії моральних почуттів» і «Багатства народів».
Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955)
Хосе Ортеґа-і-Ґассет був одним з найрозумніших і найвишуканіших ліберальних філософів ХХ сторіччя, якого через ряд обставин — громадянську війну в Іспанії, сорок років диктатури Франко і злет марксистських та революційних доктрин у другій половині ХХ сторіччя в Європі і Латинській Америці — було незаслужено відправлено на горище з мотлохом або — що ще гірше — перекручено і перетворено на взірець консервативного мислення.
Хоча він так ніколи і не синтезував свою філософію в цілісний корпус ідей, Ортеґа-і-Ґассет у своїх незліченних есеях, статтях, лекціях і примітках до своєї неосяжної творчості розвинув непомильно ліберальний дискурс у такому середовищі, як іспанське, для якого це було незвично (він сам би сказав «радикально» — це було одне з його улюблених слів), критично налаштований як до догматичного екстремізму лівих, так і до авторитарної, націоналістичної і католицької консервативності правих. Значна частина цих ідей і в наші дні, після банкрутства марксизму та його паразитарних доктрин і надмірного економізму, в який вилився певний лібералізм, не втрачає свою актуальність і є напрочуд злободенною.
Краще за все це показує «Бунт мас», книжка, опублікована 1930 року, яка була анонсована в статтях і есеях за два-три роки перед тим. Це часто траплялося з Ортеґою: його творчість формувалася не так із цілісних томів, як із лекцій і коротких текстів, написаних для газет і журналів, з яких він згодом укладав книжки. Перед написанням цього фундаментального есею, Ортеґа-і-Ґассет розмірковував про те, що в наступні роки стане дуже актуальним в політичному житті Іспанії та Європи: наприклад, про паростки націоналізму і те, що в царині мистецтва і літератури він обґрунтовано назве їх «дегуманізацією».
Народився він у Мадриді 9 травня 1883 року в родині журналіста і письменника Хосе Ортеґи Мунільї і Долорес Ґассет Чінчільї, чий батько був власником ліберального часопису «Ель Імпарсіаль». Освіту здобув у єзуїтській школі та Університеті Деусто, однак ступінь ліценціата і доктора отримав в Мадридському центральному університеті. У 1905 році він подався до Німеччини, спочатку в Лейпціг, згодом Нюрнберг, Мюнхен, Кельн і Берлін, хоча житиме і навчатиметься передусім у Марбургу, де залишатиметься до 1907 року. В 1911 році він отримав в Мадриді посаду викладача кафедри метафізики; діставши стипендію, знову поїхав до Німеччини, як і раніше — в Марбург. Повернувся в Іспанію на свою кафедру і розгорнув бурхливу діяльність як лектор і публіцист. Як він сам визнавав, його метою було «європеїзувати Іспанію» і витягти її з ізоляції, в якій вона жила — як у політичній, так і культурній сферах, — що спричинило полеміку з іншим, старшим за нього, видатним мислителем — Міґелем де Унамуно, який, серед інших нісенітниць, до яких був схильний, стверджував, що метою радше мало би бути «іспанізувати Європу».
21
Лист до його видавця, наведений Ніколасом Філліпсоном, цитований твір, с. 262. Переклад іспанською — мій.