Є багато правди у тому, що каже Ортеґа. В роки диктатури Франко, коли будь-який «партикуляризм» в іспанських регіонах жорстоко придушувався, каталонський і баскський рухи за незалежність, здавалося, зникли, за винятком спорадичних терористичних актів ЕТА (баскської екстремістської організації). Я жив у Барселоні п’ять років — від початку до середини сімдесятих років, і у той час активізація інтелектуального прошарку і політичного авангарду — попри репресії — зосереджувалася на відродженні демократії. Рух за незалежність згасав, обмежений дрібним прошарком традиціоналістів і маргіналів. Проте з впровадженням демократії і створенням режиму автономії як в Каталонії, так і в Країні Басків завдяки передаванню регіональним автономіям важливих адміністративних, політичних і передусім освітніх функцій, націоналістичні прошарки при владі розпочали активну кампанію ідеологічної пропаганди, супроводжуваної історичними фальсифікаціями та наполегливою політикою поширення каталонської мови та евскера і викорінення іспанської, яка з плином років дасть свої плоди, воскресивши тему руху за незалежність аж до перетворення його на найбільшу загрозу для іспанської демократії. Ортеґа-і-Ґассет виявився провидцем.
Через три роки після публікації «Безхребетної Іспанії», 1925-го, з’являється ще одна важлива книжка Ортеґи, яка також була збіркою раніше надрукованих у різних часописах есеїв: «Дегуманізація мистецтва».
Розпочинається вона сміливим твердженням: маси ненавидять нове мистецтво, бо не розуміють його. Причина очевидна: романтичне мистецтво, яке, як і натуралізм, зачарувало ХІХ сторіччя, було близьке всім завдяки його екзальтованому представленню особистого життя та надміру сентиментальним одкровенням або клінічному трактуванню суспільних проблем; однак нові тенденції в музиці, живописі, театрі та літературі, які не прагнуть показувати життя таким, яким воно є, а хочуть створити «інше» життя, вимагають важкого інтелектуального зусилля — зміни перспективи і самої ідеї про те, що таке мистецтво, — якого «великий гурт філістерів» робити не готовий. Тому і виник нездоланний розрив — глибока прірва — між новим мистецтвом, його шанувальниками і захисниками та рештою суспільства.
На думку Ортеґи, те, що людський загал цінував у романтичному і натуралістичному мистецтві минулого, було найменш артистичним з наявного у ньому, а саме: проекцію справжнього життя, що проявлялося в операх, картинах, драмах, романах, описі родинного побуту, любовних пристрастей, історичних фактів, суспільних проблем — усього того, з чого складалося буденне життя, в якому глядачі, слухачі і читачі хотіли впізнати власний досвід. Тим часом сучасний митець не хоче, аби його мистецтво було ілюстрацією «справжнього життя»; навпаки — він прагне створити життя, відмінне від реального, життя, відірване від прожитого, від початку до кінця створене мистецтвом за допомоги винятково мистецьких засобів, наприклад, метафори. Саме це, вказує Ортеґа, робили в музиці Дебюссі («Дебюссі дегуманізував музику, тому він означує нову епоху у мистецтві музики»[23], с. 77), Малларме в поезії («...поезія Малларме тлумить резонанс життя і представляє нам постаті, настільки далекі від життя, що, просто розглядаючи їх, ми одержуємо задоволення..», с. 79), Піранделло в театрі зі своїми «Шістьма персонажами у пошуках автора» («Традиційний театр пропонує нам сприймати персонажів як живих людей, їхню поведінку — як вираз «людської» драми. Натомість Піранделло прагнув мету зацікавити нас персонажами як такими, тобто — як ідеями, як чистими моделями», с. 85-86). В літературі він згадує Джойса, Пруста і Ґомеса де ля Серна. А в живописі — рівнозначних їм експресіоністів і кубістів («Від зображення предметів вони перейшли до зображення ідей: художник заплющив очі на зовнішній світ і зосередився на внутрішніх суб’єктивних образах», с. 85), позаяк вони уникають зображати ту дійсність, яку ми знаємо завдяки нашому досвіду, аби створити чисту і цілком вигадану реальність.
Ортеґа вказує, що попри багатоманітність і різні напрями, що в ньому існують, у цьому новому мистецтві є спільні знаменники, які всі поділяють: дегуманізувати, уникати живих форм, вважати мистецтво грою, насичувати його сутнісною іронією, не допускати жодної фальші і визнавати, що нові мистецькі об’єкти позбавлені значущості. Йдеться про мистецтво без претензій, яке, на відміну від того, що йому передувало, не ставить перед собою ні політичних, ні соціальних цілей, бо знає, що мистецтво не працює у цих сферах, та й загалом в практичних питаннях, що воно втратило серйозність і прагне радше розважати і смішити глядачів, повертаючи їх у невинність дитинства.
23
Хосе Ортеґа і-Ґассет, «Дегуманізація мистецтва», передмова Валеріано Босаля, Барселона, «Австраль», 2016. Всі цитати узято з цього видання. (В українському перекладі цитати наведено за виданням: Ортеґа-і-Гасет, Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994, переклад О. Товстенко).