Читати Ортеґу завжди є задоволенням, естетичною насолодою — через красу і невимушеність його стилю: чіткого, пластичного, ясного, вишуканого, з невичерпним вокабуляром, приправленого іронією і доступного всякому читачеві. Через цю останню особливість його прози дехто заперечує, що він є філософом, і каже, що він лишався всього лиш літератором чи журналістом. Я був би радий, якби це було так, бо якби засновок, яким надихається це елімінаційне судження, був правдивим, філософія була би зайвою, з її функцією цілком би дали собі раду література й журналістика.
Іноді його письмо і справді було витіюватим — як тоді, коли він писав «незагайний» замість «негайний», і що з двох завдань, які він визначив для інтелектуала — перечити і спокушати, — через кокетство і марнославство він подекуди занедбував перший обов’язок заради другого. Однак ці поодинокі слабкості є більш ніж компенсовані енергією і вишуканістю, що ними його талант був здатен насичувати ідеї, які в його есеях часто схожі на живих і непередбачуваних персонажів бальзаківської «Людської комедії», якою він так захоплювався в юності. Гуманізації його ідей сприяло тяжіння до реалізму, яке, як і у великій іспанській літературній і живописній традиції, було невіддільним від його інтелектуального покликання. Ні філософія зокрема, ні культура загалом не мусять бути просто риторичною акробатикою, нарцисичною гімнастикою обраних. Для цього «елітариста» місія культури не могла бути демократичнішою: змішатися зі щоденним життям і живитися ним. Задовго до того, як французькі екзистенціалісти розвинули свою тезу про «угоду» інтелектуала зі своїм суспільством і часом, Ортеґа дійшов до цього переконання і застосовував його на практиці у всьому, про що писав. Та це не означає, що він писав про все; йому, наприклад, докоряли за те, що він промовчав, не висловившись ясно і чітко щодо результату громадянської війни і диктатури Франко. Та я вже пояснив приховані причини тієї мовчанки.
Одна з його знаменитих фраз: «Ясність — це ґречність філософа»; то максима, якою він завжди керувався, коли писав. Я не думаю, що ці його намагання бути доступним, натхненні прагненням Гете завжди йти «від темного до ясного», яке він називав «люциферовою волею», збіднюють його ідеї і зводять його до ролі всього лиш популяризатора. Навпаки, однією з його великих чеснот є здатність доносити до широкої публіки, непосвячених читачів, великі теми філософії, історії і загалом культури так, аби вони могли їх зрозуміти і відчути себе дотичними до них, при цьому не спрощуючи і не зраджуючи питання, які він розглядав. До цього його привела журналістика, певна річ, і лекції, які він читав для широкої розмаїтої публіки, до якої він намагався достукатися, переконаний, що ідеї, замкнені в аудиторії чи професійному зібранні, далеко від агори[27], всихають. Він твердо вірив, що філософія допомагає людям жити, вирішувати їхні проблеми, ясно сприймати світ, який їх оточує, і тому вона не повинна бути винятковим надбанням філософів, але доходити до звичайних людей.
Це невідчепне прагнення бути зрозумілим усім своїм читачам є одним з найцінніших уроків, які він нам заповів, доказом його демократичного і ліберального покликання, надзвичайно важливим у наш час, коли у різних галузях культури над звичайною мовою щораз більше бере гору спеціалізована і незбагненна говірка чи абракадабра, в туманності якої дуже часто ховаються не наукова складність і глибина, а рясномовне штукарство і викрути. Погоджуємося ми з його тезами і твердженнями чи ні, з Ортеґою завжди є очевидним одне: він не вдається до крутійства, на перешкоді цьому стоїть ясність його дискурсу.
Люциферова воля не завадила йому виявити відвагу і раніше за всіх запропонувати тлумачення тогочасних домінуючих тенденцій у суспільному житті і мистецтві, які здавалися надуманими, але згодом історія їх підтвердила. У «Бунті мас» (1930) Ортеґа точно підмітив, що в ХХ сторіччі, на відміну від того, що відбувалося раніше, вирішальним фактором суспільної та політичної еволюції будуть уже не еліти, а ті безіменні народні прошарки, робітники, селяни, безробітні, солдати, студенти, різного штибу колективи, чиє вторгнення — мирне чи насильницьке — в історію революціонізує майбутнє суспільство і чітко відмежує його від суспільства минулого. У «Дегуманізації мистецтва» (1925) він дуже детально і точно описав усе більший розрив, який — спонукуваний вражаючим оновленням форм, яке запровадив авангард у музиці, живописі та літературі, — виникатиме між твором сучасного мистецтва і публікою загалом, безпрецедентне явище в історії цивілізації. Це два важливі, але не єдині приклади прозорливості, з якою Ортеґа вдивлявся в своє оточення і як першопроходець помічав у ньому тенденцію і силову лінію, яка домінуватиме в найближчому майбутньому. Його твори рясніють вражаючими передбаченнями і щасливими одкровеннями.
27
Агора (дав.-гр.) — базарна площа і місце для народних зборів у давньогрецьких містах, осередок суспільного життя (Тут — примітка перекладача).