Ким він був з політичного погляду? Вільнодумцем, атеїстом (чи принаймні агностиком), антимілітаристом, космополітом, європейцем, супротивником націоналізму і всіх ідеологічних догматизмів, демократом, його улюбленим словом завжди було «радикальний». Аналіз, рефлексія завжди мусили сягати кореня проблем, ніколи не залишатись на периферії чи поверхні. Утім, у політиці він у певному сенсі іноді тримався осторонь радикалізму, який сповідував. Через свій відкритий дух і толерантне ставлення до чужих ідей і позицій він був лібералом. Але лібералом, обмеженим своїми незнанням економіки, прогалиною, яка іноді, коли він пропонував рішення для таких проблем, як централізм, вождизм чи бідність, змушувала його постулювати державний інтервенціонізм або волюнтаристський дирижизм, які є цілком чужі тій особистій і громадянській свободі, яку він з такою переконаністю і так обґрунтовано обстоював.
З іншого боку, він був одним з небагатьох тогочасних іспанських інтелектуалів, хто цікавився Латинською Америкою. Уперше він поїхав до Аргентини у 1916 році та перебував там майже півроку. Згодом вертався туди ще двічі: у 1928 році, коли побував також у Чилі, а між 1939 і 1942 роками він жив там у добровільному вигнанні. Завдяки своїм публічним та університетським лекціям у Буенос-Айресі, а також співпраці з газетою «Ля Насіон» він здобув великий авторитет і дуже здружився з багатьма аргентинськими письменниками, наприклад, Сільвією Окампо. Кажуть, що саме він запропонував назву «Сур» («Південь») для знаменитого журналу, яким вона керувала разом з Хорхе Луїсом Борхесом. Його есеї з інтерпретацією аргентинської історії та культури породили (ще б пак!) гарячі дискусії, а в деяких націоналістичних колах — явну ворожість до нього, що спонукало його у 1942 році повернутися до Європи.
Падіння Республіки і кровопролиття іспанської громадянської війни завдали важкого удару політичним ідеалам Ортеґи-і-Ґассета. Він підтримував встановлення Республіки і покладав на неї великі надії, але безлад і злочини, якими воно супроводжувалося, заскочили його зненацька. Згодом франкістський путч і крайня поляризація, яка прискорила війну, загнали його у певну ідеологічну катакомбу. На його думку ліберальна демократія «є формою, в якій політика представляла найвищу готовність співіснувати» і яка продемонструвала безпрецедентний в історії дух толерантності, оскільки лібералізм «є правом, яке більшість надає меншості», «рішенням співіснувати з ворогом» (с. 130). Чи була можливою така позиція у розпал громадянської війни? Те, що обстоював Ортеґа — освічене, вільне, європейське і громадянське суспільство, де панує злагода і законність, — було нереальним в Європі, яку потрясав симетричний наступ тоталітаризмів, які на своєму шляху топтали самі підвалини цивілізації, про яку він мріяв для Іспанії. Ортеґа так і не дав собі раду з крахом тих мрій.
Коли часто звертаєшся до творчості письменника — так довго, як я робив це з Ортеґою, — навіть якщо це буде потроху щодня, пізнаєш його так (я хочу сказати — особисто), що, після стількох читань і перечитувань, з’являється відчуття, ніби ти з ним на короткій стопі, бував на тих дружніх зібраннях, які, як описував їх Хуліан Маріас та інші його учні, були пречудовими. Мабуть, він був надзвичайним співрозмовником, дискутантом, викладачем. Читаючи його найкращі есеї, чуєш Ортеґу: його красномовне мовчання, лункий хльост незвичного прикметника, закрутисту фразу, яка раптом обривається, підбивши риску під доводом з риторичним зухвальством матадора. Справжнісінька вистава.
Останніми роками лівиця дуже підірвала авторитет Ортеґи, називаючи його (як це робить Ґреґоріо Моран у книжці «Маестро і пустка: Ортеґа-і-Ґассет і культура франкізму»[28]) таємним поплічником франкістів під час громадянської війни — твердження, яке ґрунтується на непереконливих аргументах, на кшталт того, що сини філософа боролися на боці заколотників, що він дружив і підтримував листування з деякими дипломатами-франкістами чи, скориставшись допомогою посланника франкістів у Великій Британії, намагався опублікувати у лондонському «Таймс» текст, в якому критикував європейських інтелектуалів за те, що вони стали на бік Республіки, не розуміючи до кінця іспанської проблематики. Також не виглядає серйозним — і є попросту пліткою — поголос, згідно з яким Ортеґа через посередництво третьої особи пропонував Франко писати йому промови. Яка нісенітниця! Ніколи не було представлено переконливого доказу цього і в його листуванні немає найменшої вказівки на те, що це правда. Насправді (і книжка Морана знай це показує), якби Ортеґа хотів стати частиною франкістського режиму, той прийняв би його з розпростертими обіймами, бо — нападаючи чи змушуючи його замовкнути — водночас не раз намагався його підкупити. Досить було примкнути до нього публічно. Ортеґа ніколи цього не робив.
28
Ґреґоріо Моран, «Маестро і пустка: Ортеґа-і-Ґассет і культура франкізму», Барселона, «Тускетс Едіторес», 1998.