Сучасне ліберальне мислення може багато чого взяти з ідей Ортеґи-і-Ґассета. Передусім заново відкрити: всупереч тому, що, схоже, припускають ті, хто намагаються звести лібералізм до економічного рецепту вільного ринку, рівних правил гри, низьких мит, контрольованих державних видатків і приватизації підприємств, він перш за все є позицією щодо життя і суспільства, заснованій на толерантності і повазі, любові до культури, бажанні співіснувати з інакшим, з інакшими, на неодмінному захисті свободи як найвищої цінності. Свободи, яка водночас є двигуном матеріального прогресу, науки, мистецтва та літератури, а також тієї цивілізації, яка уможливила суверенного індивіда — з його незалежністю, правами та обов’язками у постійній рівновазі з правами та обов’язками інших, які захищає правова система, що гарантує співіснування у розмаїтості. Економічна свобода є наріжним каменем — але у жодному разі не єдиним — ліберальної доктрини. Звісно, дуже шкода, що багато лібералів покоління Ортеґи цього не знали. Але не менш небезпечно зводити лібералізм до економічної політики функціонування ринку з мінімальним державним втручанням. Хіба фіаско, якого в останні десятиріччя зазнали стільки намагань лібералізувати економіку в Латинській Америці, Африці і самій Європі, не є наочним доказом того, що економічні рецепти можуть самі по собі з тріском провалитися, якщо не опиратимуться на комплекс ідей, які їх обґрунтовують і роблять прийнятними для громадськості? Ліберальна доктрина — це культура в найширшому значенні цього слова, й есеї Ортеґи-і-Ґассета на кожній своїй сторінці чітко і захопливо це відображають.
Якби Ортеґа був французом, то нині його би знали і читали, як Сартра, чию екзистенціоналістську філософію «людини в ситуації» він випередив і виклав кращою прозою в своїх тезах про людину та її оточення. Якби він був англійцем, то був би ще одним Бертраном Расселлом — таким самим, як той, великим мислителем і водночас знаменитим популяризатором. Але він був лише іспанцем, коли культура Сервантеса, Кеведо і Ґонгори сиділа в запіллі (це його образ) шанованих великих сучасних культур. Нині багато що змінилося, і двері цього ексклюзивного клубу відчиняються для напористої мови, яку він збагатив і модернізував так само, як Хорхе Луїс Борхес чи Октавіо Пас. Прийшла пора, аби сьогоденна культура нарешті пізнала і визнала Хосе Ортегу-і-Ґасетта, як він на те заслуговує.
Фрідріх Авґуст фон Гаєк (1899–1992)
Якби я мусив назвати трьох сучасних мислителів, яким — політично кажучи — найбільше зобов’язаний, то ані миті не вагався би: Карл Поппер, Фрідріх Авґуст фон Гаєк та Ісая Берлін. Усіх трьох я почав читати десь у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого сторіччя, коли звільнявся від ілюзій і софізмів соціалізму і серед філософій свободи шукав ту, яка в деталях розібрала конструктивістські брехні (формулювання Гаєка) і пропонувала найрадикальніші ідеї для досягнення в демократії того, що обіцяли колективізм та етатизм, так і не добившись цього: системи, в якій би ужилися такі суперечливі цінності, якими є рівність і свобода, соціальна справедливість і добробут.
Серед цих мислителів, мабуть, жоден не пішов так далеко і так глибоко, як Фрідріх фон Гаєк, старий учитель, який народився майже зі сторіччям (1899 р.) у Відні, тодішній столиці Австро-Угорської імперії, в заможній родині. До навчання він ставився байдуже, зате жадібно читав, з юності і до похилого віку був невгамовним скелелазом, спочатку в дитинстві під впливом батька захопився ботанікою, складав гербарій, спробував написати невеличку монографію про орхідею (Orchis condigera), якої ніколи не бачив. Він мав багатобічні інтереси, підлітком цікавився палеонтологією, теорією еволюції, театром. Лише через роки, коли під час Першої світової війни як артилерист ніс військову службу на італійському фронті, завдяки книжці Карла Менґера «Принципи політичної економіки» (1871 р.) він відкрив своє захоплення економікою і водночас психологією. Ця лектура розвіє ті соціалістичні химери, які він мав у юності, і перетворить його на оборонця індивідуалізму, приватного підприємництва і ринку. Хоча Гаєк обрав для вивчення першу дисципліну, він ніколи не втрачав інтересу до другої, про яку через багато років напише цікавий есей «The Sensory Order»[29].