Ця концепція випливає з ідеї свободи, яка — в самій серцевині ліберальної доктрини. Людські долі не є наперед визначені, накреслені фатумом. Індивіди і суспільства можуть виходити за рамки географічних, суспільних і культурних обмежень і своїми діями порушувати існуючий уклад, обираючи певні рішення і відкидаючи інші. І через те, що мають цю свободу дій, є відповідальними за власну долю. Усе це Гаєк чудово описує в своєму есеї, покликаному показати, що спільного є між двома мислителями, які вважалися дуже далекими один від одного: «Конт і Геґель»[42].
Дотримання закону для Гаєка є невіддільним від його віри у вільний ринок; але він завжди розрізняв — і дуже чітко пояснив це у трьох томах «Права, законодавства і свободи » — закон і законодавство: космос, спонтанний правовий порядок, і таксіс, нав’язане владою законодавство. Перше є тією формою природних законів, створених і удосконалених звичаями і традицією у відповідь на потребу створити устрій для того, аби вирішувати суперечки і запобігати хаосу і насильству у лоні суспільства; а друге, оте раціонально сплановане і схвалене парламентами і судовими колегіями правосуддя, яке іноді ламає і викривлює перше і може стати в юридичній сфері так само шкідливим, як економічне планування — те, що, за ідеєю Гаєка, завжди становить загрозу для свободи.
Найбільшим ворогом останньої є конструктивізм, фатальне прагнення — так називається остання книжка Гаєка «Fatal Conceit» («Згубна самовпевненість», 1989 р.) — організувати з будь-якого центру влади життя громади, заміняючи інституції, які постали без попередньо обдуманого плану і контролю (загальне право, космос), штучними утвореннями, призначенням яких є «раціоналізувати» виробництво, «перерозподілити» багатство, запровадити егалітаризм і уніфікувати все соціальне в ідеології, культурі чи релігії.
Сувора критика Гаєком конструктивізму не зупиняється ні перед колективізмом марксистів, ні перед державою-благодійницею соціалістів і соціал-демократів, ні перед тим, що християнський соціалізм називає «принципом поповнення нестачі», ні перед тією виродженою формою капіталізму, що нею є меркантилізм: мафіозні об’єднання політичної влади та впливових підприємців для того, аби, проституюючи ринок, розподіляти між собою дари, монополії та синекури. Насправді він не зупиняється ні перед чим. Навіть перед системою, одним з найзавзятіших сьогочасних оборонців якої був: демократією, яку впертий Гаєк в останні роки свого життя взявся ретельно досліджувати під дуже критичним поглядом, описуючи її недоліки і перекоси, одним з яких є меркантилізм, а іншим — диктатура більшості над меншістю. Ця тема спонукала його заявляти, що він побоюється за майбутнє свободи у світі саме в ті моменти, коли з падінням комуністичних режимів здавалося, що демократична система на планеті сягнула свого апогею.
Задля протидії тій монополії на владу, яку має більшість у відкритих суспільствах, і забезпечення участі меншості в управлінні державою і прийнятті рішень Гаєк придумав складну систему (яку без вагань охрестив «утопією»), що зветься демархією. У ній законодавчі збори, обрані на п’ятнадцять років громадянами віком понад сорок п’ять років, дбатимуть про фундаментальні права. І водночас парламент, схожий на ті, що існують у демократичних країнах, займатиметься поточними справами та актуальними темами.
Того єдиного разу, коли я розмовляв з Гаєком — то було в Лімі в листопаді 1979 року під час конференції на тему «Демократія і ринкова економіка», яка стала шквалом сучасності і визволення для країни, яка вже одинадцять років знемагала під військовою диктатурою, — я встиг йому сказати, що при читанні його книжок у мене іноді виникало враження, що деякі з його теорій схожі на матеріалізацію отого амбіційного мандрівного вогню: порятунку через лібералізм анархістської мрії про світ без обмеження свободи, абсолютно стихійний, з мінімумом влади і максимумом свободи, цілком і повністю збудований довкола індивіда. Він глянув на мене поблажливо й ущипливо згадав Бакуніна, до якого, звісно, не міг відчувати жодної симпатії.
А втім, у чомусь схожі патлатий дворянин ХІХ століття, котрий жив авантюрним життям і хотів розірвати усі ланцюги, що гальмують творчі імпульси людини, і методичним та ерудованим професором, який вів розмірене життя і незадовго до смерті в одному інтерв’ю стверджував: «Кожен ліберал мусить бути порушником спокою». Спільним у них була недовіра, яку обидва відчували до людського розуму, який занісся настільки, що повірив у свою здатність перебудувати суспільство, не зважаючи на спонтанно створені інституції, і безмежна віра обох в оту доньку випадку й потреби, якою є свобода, найпрекрасніше створіння, яке Захід дав цивілізації, щоб вирішити її проблеми і підштовхнути людство до нових і дерзновенних діянь.