У ще в одному з найбільш прозорливих і блискучих розділів цієї книжки, XXI, який називається «The Monetary Framework», Гаєк торкається теми негативних явищ інфляції та дефляції (перше є шкідливішим, ніж друге) і наявних у держави обмежених у вільному суспільстві можливостей боротися з ними через центральний банк. Він пояснює, що ті, хто, наприклад, пропонують інфляційну політику, стверджуючи, що з її допомогою можна добитися повної зайнятості, майже завжди є тими, хто хоче більшого контролю держави над економічним життям: «Ті, хто хотів би зберегти свободу, мусять однак визнати, що інфляція, ймовірно, є найважливішим окремим фактором у тому порочному колі, в якому певні дії уряду тягнуть за собою необхідність більшого державного контролю»[47].
У «Конституції свободи» Гаєк пояснює і обстоює нерівність, спростовуючи давнє демократичне переконання у тому, що «всі люди народжуються рівними». Це аж ніяк не означає, що він пропонує дискримінувати людей: навпаки, він категорично наполягає на необхідності того, аби всі люди «були рівними перед законом». Але, на думку Гаєка, саме ця «рівність перед законом» спричиняє появу тих відмінностей між людьми, які виникають через неоднакові в них талант, амбіції, працездатність, винахідливість, уяву, професійну підготовку тощо. Усі ці відмінності у вільному суспільстві означають різну участь у виробництві і прибутках, що їх забезпечує суспільству індивідуальна праця. Якщо різний рівень доходу відповідає цьому нерівному внеску у виробництво, це ніяк не порушує принцип рівності перед законом, а лише винагороджує у безсторонній і справедливий спосіб різні внески.
З іншого боку, нерівність, яка виникає із цієї системи, є важливим стимулом для суспільства в цілому й окремих індивідів, позаяк встановлює певні еталони чи рекорди, з якими можна змагатися, перевершуючи самого себе.
Гаєк говорить про країни, що розвиваються, і додає: на їхнє щастя, західні держави завдяки своїй системі добились успіху й прогресу, тож тепер у них є взірець для наслідування, а ще країни першого світу можуть допомогти їм у їхній боротьбі за прогрес. Було б значно гірше, якби прогрес Заходу був обмежений і зійшов нанівець через розподільчу і зрівняльну справедливість, яка б гальмувала його економічний розвиток, змушуючи розподіляти своє багатство. Розподілення поміж бідними не приносить багатства нікому, а лише сприяє повсюдному поширенню бідності. Свобода, каже Гаєк, є невіддільною від деякої нерівності. І варто уточнити, що для того, аби вона була етично прийнятною, ця нерівність мусила б лише відображати ту неоднаковість докладених талантів і зусиль і в жодному разі не бути наслідком привілею, якоїсь форми дискримінації чи несправедливості.
Гаєк у цій книжці не завжди виказує абсолютну впевненість, з якою висловлює свої думки і твердження щодо багатьох питань. Одним з таких винятків є державна освіта (розділ XXIV). Спочатку він приймає ідею існування державної освіти, доступної учням з тих суспільних прошарків, які без неї не мали б доступу до доброї професійної підготовки, яка згодом дасть їм змогу працювати, заробляти собі на прожиток, розвиватися і робити внесок у загальне благо. Однак він зауважує, що важко знайти систему, яка б гарантувала цю рівність можливостей завдяки державній освіті високого рівня, аби це не давало державі права встановлювати єдину модель освіти і вона не плутала справедливий принцип рівності можливостей з рівністю, яка в довільний спосіб гомогенізує суспільство загалом і перешкоджає вільному розвитку індивідів відповідно до їхніх власних сильних сторін і зусиль. В ідеалі відмінності мають бути наслідком не привілеїв, а праці і креативності кожного в системі вільної конкуренції. Гаєк описує труднощі і суперечності створення шкіл та інститутів для «інтелектуальної еліти», обдарованих студентів без запровадження невиправданих пільг і мимовільного сприяння передчасному класовому розшаруванню, коли неможливо знайти розв’язання цієї дилеми.
Щось схоже відбувається і щодо наукових досліджень і науково-технічних інститутів, створених чи субсидованих державою. Про що він каже лиш одне: найважливішим є те, аби в них не було єдиного нав’язаного критерію, а дослідникам гарантувалася свобода, яка уможливить різні і суперечливі ідеологічні орієнтації. З певними обмеженнями, певна річ, як-от наприклад, це: «Tolerance should not include the advocacy of intolerance» («Толерантність не має поширюватись на право пропагувати нетолерантність»). І додає, що саме тому він вважає: університети не мали би брати на постійну роботу викладачів-комуністів — щось, що є несумісним зі свободою ринку, яку обстоює Гаєк, — але якщо їх беруть, то треба поважати і те, що вони викладають, і їхню ідеологічну орієнтацію.
47
Ф.-А. фон Гаєк, «Конституція свободи», Чікаґо, «Юніверсіті-оф-Чікаґо Прес», 1960, с. 338.