Та хоча завдання істориків полягає в тому, щоб розповідати про окремі чи особливі події, а не виявляти закони чи робити узагальнення розвитку людства, не можна ні писати, ні розуміти історію без певних поглядів, перспективи та інтерпретації. За словами Поппера, помилка історициста полягає в тому, що він плутає «історичну інтерпретацію» з теорією чи законом. «Інтерпретація» є відносною і, якщо такою визнається, помічною для того, аби впорядкувати — частково — те, що інакше залишалося б хаотичним нагромадженням історичних анекдотів. Інтерпретувати історію як результат боротьби класів, рас, релігійних ідей чи зіткнення відкритого і закритого суспільств може бути ілюстративним — за умови, що жодному із цих тлумачень не приписується універсальна і виняткова обґрунтованість. Бо історія допускає багато схожих, взаємно доповнюючих чи суперечливих інтерпретацій, але жодного «закону» в сенсі єдиного і неминучого розвитку. Непридатними інтерпретації «історицистів» робить те, що вони надають їм ваги законів, яким події людського життя мали би покірно улягати, як предмети скоряються закону тяжіння, а припливи — руху Місяця.
У цьому сенсі в історії нема «законів». Вона, на добре чи на зле — Поппер і ми, ліберали, вважаємо, що перше, — є «вільною», донькою свободи людей і тому неконтрольованою, здатною на найдивовижніші події. Звісно, прозорливий спостерігач помітить у ній певні тенденції. Але вони передбачають купу специфічних і змінних обставин — окрім певних загальних і звичних принципів. Зазвичай «історицист», підкреслюючи «тенденції», обходить мовчанкою ті особливі і змінні умови і таким чином перетворює тенденції на закони. Діючи так, він перекручує дійсність і представляє абстрактний підсумок історії, який є відображенням не колективного життя в його розгортанні у часі, а всього лиш його власного вимислу — іноді його генія, — а також його прихованого страху перед непередбачуваним. «Поза усяким сумнівом, — сказано в останньому абзаці «Злиденності історицизму», — все це виглядає так, нiби iсторицисти намагаються надолужити втрату незмiнного свiту чiплянням за вiру, що змiни можуть бути передбаченi, оскiльки регулюються незмiнним законом»[66].
Розуміння написаної історії у Поппера як дві краплі води схоже на те, як я завжди уявляв, що таке роман: довільна організація людської дійсності, що захищає людей від тривоги, яка виникає в них від інтуїтивного відчуття, що світ, життя є неосяжним безладом.
Будь-який роман, аби бути наділеним силою переконання, у свідомості читача мусить створювати враження переконливого порядку, організованого і зрозумілого світу, складові частини якого з’єднані одна з одною в гармонічній системі, в «цілому», яке їх узгоджує і підносить. Те, що ми називаємо генієм Сервантеса, Толстого, Конрада, Фолкнера, пов’язане не лише з яскравістю їхніх персонажів, непоспішливою психологією, тонкою чи складною прозою, потужною уявою, але також значною мірою з архітектурною цільністю їхніх вигаданих світів, тим, якими непохитними вони зображені, наскільки добре з’єднані. Цей строгий і розумний лад, де ніщо не є необґрунтованим чи незрозумілим, де життя тече в логічному і неодмінному руслі, де всі прояви людського є можливими, спокушає нас, бо заспокоює: підсвідомо ми накладаємо його на реальний світ і відтак той на короткий час перестає бути запаморочливим, безладним, неймовірно абсурдним, безмежним хаосом, розмаїтим безладом і робиться зв’язним, раціональним і впорядковує все, що довкола нас, повертаючи нам ту впевненість, з відмовою від якої людина не може змиритися: знати хто ми, де ми і особливо — куди прямуємо.
Невипадково, що моментами романічного апогею є ті, що передують великим історичним потрясінням, що найпліднішими для белетристики є часи обвалу чи краху колективної певності — релігійної чи політичної віри, суспільних чи ідеологічних консенсусів, — бо саме тоді пересічна людина почувається розгубленою, позбавленою твердого ґрунту під ногами, і шукає у вимислі — в порядку і зв’язності вигаданого світу — прихистку від роз’єднаності й замішання, величезної непевності і всіх тих загадок, на які перетворилося життя. Також невипадково, що саме суспільства, які переживають найочевидніші періоди суспільного, інституційного і морального розпаду, зазвичай створюють найбільш строгі і скрупульозні, найкраще організовані і логічні наративні «ордери»: побудови Кафки, Пруста, Джойса, Томаса Манна, Достоєвського чи Толстого. Ці конструкції, в яких у найрадикальніший спосіб реалізується чиясь власна воля, є уявною непокорою тим обмеженням, які диктують умови людського існування. Такі символічні боговбивства, як-от «Дев’ять книжок з історії» Геродота, «Історія Французької революції» Мішле чи «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Гіббона — оті дива ерудиції, амбіції, доброї прози і фантазії, — є таємними свідченнями панічного страху, який викликає в людях підозра, що їхня доля є «діянням свободи», як сказав Бенедетто Кроче, і страхітливих інтелектуальних творінь, які намагаються це заперечити. На щастя, страх людей визнати, що вони є вільними, створив не лише тиранів, тоталітарні філософії, догматичні релігії, «історицизм», але також великі романи.