Тема телебачення є безконечно дражливішою, ніж тема споживацтва. Немає сумніву, що воно являє собою колосальну силу в сучасному суспільстві і зіграло вирішальну роль у створенні «суспільства видовища», яке я сам занепокоєно критикував[79]. Поппер думав, що в наші дні телебачення є «найважливішою з усіх» силою — настільки, що вважав: «воно замінило голос Бога». Ці твердження з’являються в одному з останніх текстів, які він написав, коментуючи аналіз психолога Джона Кондрі щодо впливу телебачення на американських дітей. Обидва зібрані в одній книжці, що вийшла у французькому видавництві «Анатолія» під войовничою назвою «La Télevision: un danger pour la démocratie» («Телебачення: небезпека для демократії»)[80].
Одразу скажу — як, гадаю, це засвідчено на цих сторінках, — вважаю Карла Поппера найважливішим мислителем нашої доби, а значну частину останніх тридцяти років я провів, читаючи і вивчаючи його праці, і якби мене попросили назвати найвидатнішу і найплодотворнішу книжку ХХ сторіччя, я, ні секунди не вагаючись, вказав би на «Відкрите суспільство та його ворогів». Скажу також, що через захват цим надзвичайним інтелектом у мене тремтіли жижки того дня, коли Педро Шварц, його учень, привів мене в гості в його охайний будиночок в Кенслі, на околицях Лондона, де я розчулено слухав, як він захоплено говорить про Канта і ХХІ сторіччя. Хоча зізнаюсь, що хвилювання поступилось місцем подиву, коли ми з філософії та історії перейшли на літературу — і я почув, як сер Карл просторікує про Кафку і його співвітчизників Музіля й Рота, пояснюючи нам, що він воліє доброчинні й захопливі романи Тролопа, ніж цю нездорову і нудну літературу. Одним з моїх найкращих інтелектуальних переживань була участь у «Зустрічі з Карлом Поппером» у Сантандері в серпні 1991 року, коли філософові виповнилося 89 років, і під час круглого столу я мав змогу обмінятися з ним деякими думками.
Великий філософ має повне право на власні літературні смаки, але чи мислимо, щоб найзатятіший оборонець особистої свободи від свавілля й втручання держави — як панацею від усіх бід, які телебачення стягує на відкрите суспільство, пропонував корпоративну систему дозволів і контролів, покликану запобігати тому, аби продюсери програм і фільмів і далі живили малий екран трьома отрутами: «насильством, сексом і сенсаційністю»?
Поппер стверджує, що демократія не виживе, якщо не візьме телебачення під дієвий контроль, який зменшить його необмежене тепер панування в культурному і моральному середовищі. Його діагноз опирається на дослідження професора Кондрі, від яких, звісно, волосся стає дибки: американські діти в середньому дивляться телевізор сорок годин на тиждень — від чотирьох до п’яти з понеділка по п’ятницю і від семи до восьми в суботу й неділю — і ця залежність спричиняє в них численні фізичні, моральні та інтелектуальні розлади: зниження метаболізму, ожиріння, пасивність, етичну аномію, агресивну поведінку, трафаретне бачення цінностей, невміння розрізнити фантазію і дійсність, життєвий соліпсизм. Серед усіх цих наслідків Поппер виокремлює той, що здається йому найзгубнішим: спонукання до насильства. І, нагадуючи, що цивілізація за своєю суттю полягає в тому, аби його зменшити, він пропонує взятися за корінь зла.
Його рецепт суперечить усім ліберальним антиетатичним та антиконтрольним постулатам і цілком і повністю збігається з конструктивістськими та інтервенціоністськими теоріями соціал-демократів, соціалістів і комуністів (тих, кого Поппер розносив у «Відкритому суспільстві та його ворогах»). Він полягає в тому, щоб надавати обов’язкову професійну освіту всім, хто бажає створювати телевізійні програми, що дозволило би державі інструктувати їх «про фундаментальну роль освіти» і те, «як діти сприймають образи, як поглинають те, що пропонує їм телебачення, і як намагаються адаптуватися до середовища, маркованого телебаченням». Так навчені, вони б отримували «патент, посвідку чи ліцензію», без якої не зможуть працювати на телебаченні, та яку призупинять чи анулюють, якщо вони, виконуючи свою роботу, порушать цю «етичну присягу», схожу на Гіппократову клятву медиків, яку складатимуть на початку своєї професійної діяльності. «Співтовариство» чи корпорація, на зразок тих, що об’єднують нотаріусів чи лікарів, візьме на себе обов’язок стежити за відповідним застосуванням цього кодексу належної практики.
80
Я цитую французький переклад цієї книжки. Усі цитати в цьому розділі взято з есею Поппера й іспанською мовою перекладені мною.