Невже у всій окрузі немає цікавих?
– А-а-а… – чийсь крик явно обірвали мечем.
Я не вірив власним вухам.
– Поща…
– Я виберуся! – й звук удару.
Мені зайшла в голову якась холодна думка, що командир у них – рідкісний ідіот: спочатку вигнав дружину, потім згадав про її родину.[7]
Так – якщо загін зараз піде, трупи нікому нічого не розкажуть. Але ж підуть вони в бій! Невже командир не зрозумів, який буде дух у бійців, які знають, що за рану можуть не нагородити, а прикінчити?! Втім, тут до мене дійшло, що нічого чужі помилки рахувати, сам пошився в дурні. Причаївся-то здорово, а як звідси відступатиму? (Знову підвели звички мисливця: якщо засідка на звіра, то шлях відступу не такий важливий.) Так що становище в мене було не таким хорошим, як раніше здавалося. Але… я знову відчув Шарля. Пізніше я не раз помічав, що моя здатність відчувати на відстані, моє НОВЕ ЧУТТЯ, зникає на той час, коли я сам щось роблю, як у бійця під час поєдинку, – він часто не чує стороннього звуку. Шарль повертався і повертався швидко. Пішки б він так не зумів. Певне, прив'язав коней десь недалеко, – якщо вони іржали, то цього в метушні ніхто не помітив. Але тепер… я вже не просто відчуваю – я чую стукіт копит.
– Король і сокира! Король і сокира! – Шарль так змінив голос, що я ледве пізнав.
– Що за чорт?!
– Не згадуй вночі, накличеш! – А Шарль молодець, тягне час і під'їжджає ближче.
– Хто йде?
– Нікі-Ра, шостий ранг. Служу вельможному панові Дорі-Са. Посланий до столиці повідомити, що лицарі булави, можливо, замишляють заколот. Знайшов місце, де ви горян побили, зрозумів, що війна вже йде, і пішов по слідах.
Останні слова прозвучали вже з краю яру, й щось свиснуло. А потім шалений тупіт копит. Назад, геть від цього місця. Якісь крики, клацання арбалетів, свист стріл, лайка й крик командира:
– На коней, наздогнати, постаратися живим! Ні, не всі, коней семеро, – мабуть, ті, що краще були прив'язані, – одного залишити мені, ти, ти в погоню.
Коли стукіт копит і крики стали ледь чутні, посипалися камінчики, долинув звук кроків, хрипкі голоси. Двоє чужинців, яких супроводжували ще двоє отерців, спускалися до мертвого звіра. Мабуть, що я влип. Вбити чужих не складно, на такій відстані я б і до зустрічі з Арфіаллю не схибив. Стрілою одного, ножем другого. Проти двох отерців у мене непогані шанси. Але ж нагорі залишилося дев'ять! Я був упевнений: саме дев'ять – і не помилився. Почнуть стріляти або просто камінням…
Я спробував прицілитися, але відчув що не можу поворухнути нічим, крім думок. Не можна сказати, щоб було боляче чи неприємно. І на сон не схоже: голова була ясна, але тіло не рухалося, навіть очі не кліпали. Тільки й того, що дихав. Невже Арфіаль поруч? Але вона ніколи так не робила. Четвірка зняла зі спини тварини річ, яку Шарль називав фальконетом, і, тримаючи її в руках, полізла вгору. У ту мить, коли вони піднялися на гребінь, двоє чужаків спалахнули вогнем: біля гхніх поясів сталися спалахи, на кшталт тих, що я вже бачив. Людей просто навпіл розірвало…
Арфіаль. Порохівниці вибухнули.
…Одночасно в декількох місцях з'явилися привиди. На зразок тих, що я бачив у Палаці, тільки страшніших і більших. У два-три моїх зрости. Один червоний, з рота ікла в лікоть. Інший синій, замість голови – клубок щупалець, а решту я й розглянути не встиг. Ні до, ні після не чув таких криків! Не скажу, скільки минуло часу – в усякому разі, тупіт ніг утікачів уже майже не долинав, – коли на краю яру з'явилася людська постать. Спускалася впевнено, як удень. Світло місяця впало на ногу, що зупинилася біля моєї голови. Ніколи не бачив вишитих чобіт. Мій параліч зник, я відчув, що можу рухатися й говорити. Низький, грудний жіночий голос лунав по яру:
– Сподіваюся, сестра Арфіаль пробачить мені порушення етикету. Мені старійшини доручили доглянути за тим, що тут відбувається. Хто ж знав, що ви, хлопці, такі спритні.
Я обперся об землю руками, намагаючись підвестися, але зумів тільки сісти.
– Навіщо вбила?
– Хто б говорив!
У отерських баладах трапляється вислів «відчув себе вичавленим». Тепер я його зрозумів. Але мені чомусь важливою була ця розмова.
– Я не можу відсилати людей назад. Я не можу лякати примарами. Не можу нерухомими робити. Навіщо вбила?
Сам не помітив, як на рідну мову перейшов. Забагато мені випало в один день. Чаклунка затиснула косу в кулак і вдарила нею по коліну.
Арфіаль. Тоді це Хшанга.
– …Ти почав замислюватися – чи не такого рубаєш, як ти сам?
Мої думки краще за мене зрозуміла. Я б так виразити не зумів.