Якраз дев'ятого дня, ближче до полудня, Лонні-Рос піднявся на гору мене змінити.
– Цікаво, який термін ти визнаєш достатнім для перевірки?
– Ще півтырса. Спускайся вниз і скажи, що йде бойовий байдак. Я ще подивлюся, а потім приєднаюся до вас.
Справді, так і є: на носі човна голова птиці. Я знав, чув з самого початку, що загроза дістати нас на острові – імовірна.
– У нас часу дві доби.
– Чи не забагато рахуєш? – Приятель говорив отерською з сильним акцентом і часто неправильно будував фразу.
– У них попереду поріг – невже забули? І вночі вони не пливуть, і другої зміни веслярів немає…
Я твердо знав: немає її, другої зміни.
– І русло їм не знайоме – вночі можна на камінь налетіти запросто.
Тепле озеро, з якого випливає Біла річка, по правді правильніше вважати за кілька озер, з'єднаних (або розділених – це як сказати) болотами. По-справжньому тепле серед них тільки одне – найперше, якщо рахувати від річки. Воно ж і глибоке. Саме тут ми затопили човен, перевернувши його дном догори і поклавши на це саме дно декілька каменів, пов'язаних ременями. (Потрібні речі заздалегідь прив'язали до банок.) Після того знову попрацювали над фальшивими слідами.
Я помилився, недооцінивши звивистості Білої: не через дві – через три доби увійшов байдак в озеро. На Теплому не так уже й багато місць, де можна влаштувати причал, одне з них – найближче до витоку Білої – використовують частіше за інші, від нього до гір стежка протоптана, по ній зовсім недавно чийсь загін пройшов. Ясна річ, що материкові не могли не перевірити цього місця.
Боги та демони, скільки галасу через купу золи і рваний чобіт! Цікаво, а далі що робитимете?
А далі – не полінувалися човен витягти на берег, хоча є стовпи та містки, за які учалити можна, на розтяжку поставити. Отже, перший мій план, той, Меллою розгаданий, відпадає. А я вже й уві сні бачив, як линви перерізав: течія тут сильна, вітри в цю пору південно-західні, миттю винесе в річку, а там поріг – трісочок не залишилося б.
– Не журися, господарю! Ніч – порадниця мати: порадить, що починати.
…Вранці, як ми й гадали, вороги наші розділилися на дві частини: чотири руки вояків і ще дві людини вирушили сліди наші шукати, семеро залишилися.
– Стерновий від корабля не піде. Так воно в нас водиться, але…
Приятелеві забракло слів, але всі його зрозуміли: так воно й повсюди.
– А ось той, у білячій шапці, попереду – це остров'янин, господарю, далебі остров'янин.
Звичайно, це й без шапки ясно. Хоча Шарль мав рацію: таких шапок я на материку не бачив. Знайшли, мабуть, провідника на Пристані. Загін пішов по стежці, а в мені росло знайоме тривожне почуття.
– Я теж думаю, що вони пішли недалеко, – Лонні-Рос задумливо пожував травинку. До речі, він ніби десяток років скинув, я недаремно часом всіх називав «хлопці», хоча він мені в батьки годиться.
Арфіаль. Та Жунжі (Приятель) теж. А вже як рахувати вік Шарля…
– …Давайте себе на їх місце поставимо. Йдуть вони за нашими слідами, знають, зауважте, що у нас руків'я сокир обкурені,[14] і виходить, начебто не чекаємо погоні! І взагалі нікого не боїмося! Хоча ваш клан – даруйте мені, Хайн-Лорі, – цілком міг послати вбивць за слідом оціненої голови…
Припустімо, у нас нагород за голови оголошених поза законом не виплачують… Або ПОКИ не виплачують?… Але могло таке статися, могло.
– Краще подумаймо, де вони можуть засісти? В ближніх заростях?
Не такі вже вони, до речі, ближні.
– Там немає їх. Птахи сідають, бачиш?
– І вони повинні враховувати, що ми теж можемо вислати розвідку. У яру за другим поворотом стежки пом'яніть моє слово.
– Або в… як ці дерева називаються, хазяїне? У яких листя схоже на людину з розкинутими руками? Ось у цьому гаю, я думаю.
– Неважливо.
– Тобто як неважливо?
– Беремо, для певності, найближче місце. За який час вони будуть тут?
Хлопці ззирнулися.
– П'ята частина тырса.
– До п'ятисот порахувати. Твоя правда, господарю, – з цього виходити треба.
Ми продовжували спостереження. Сонце палило немилосердно. Сміливі люди: знають, що самі замість приманки, але обладунки зняли, щити осторонь лежать. Хоча розуміти повинні, що перестріляти їх легко. Зроби інакше – дитина зрозуміє їх задум… Тільки один, той, що на варті, ходить, – інакше не скажеш, він не стоїть – рухається у повному обладунку.
14
Отерський звичай – підвішувати сокири так, щоб їхні руків'я обкурювалися димом – проти шашелю. «У нас руків'я сокир обкурені» – тут «ми досвідчені бійці».