Два загони в таборі – один…
Усі знайомі – Вождь, Нотівар, той самий, якому я дещо винен за своє вигнання, ще троє наших. Гм… НЕ МОЇХ. Другий – усі незнайомі. Звичайно, я й давніше не всіх міг знати в обличчя, тепер і поготів, але щоби п'ять воїнів, не молодих, та й не старих, і жоден нічим не відгукувався в пам'яті – не вірю. Виходить – з іншого клану. Або… Давай-но подумаємо. Зброя: у наших – звичайна. У чужих, крім дротиків, – довгі ударні списи. І жодного меча, тільки сокири. Випадково так не буває. Тобто, звичайно, можлива – і навіть дуже можлива – п'ятірка бідних, але тоді в них були б сокири робочі – ну хоча б у частини, – а не бойові. І не проводжав би сам Вождь бідняків. Вільні мисливці, причому йдуть на кішку. Коли я розповідав про котів Шарлю і Лонні, обидва були дуже здивовані: чому на них не полюють із луками? Річ не тільки в тому, що наші луки, відверто кажучи, поганенькі – Лонні правду казав: «Ви робите такі луки, які потрібні. Вони погані, тому що вам і поганих вистачає. Були б потрібні кращі – їх би винайшли». Головне тому, що котів, як правило, троплять.[16] А раз так, то в хащах з малої відстані спис б'є сильніше стріли – і, кинутий, звільняє руки для іншої зброї, – а лук ще ховати треба.
У мене було три можливості: пропустити цей загін, повернутися до табору або…
Коли я побачив, що вартового змінив Нотівар, ноги мене самі понесли до вогню…
Нотівар тільки зміряв мене очима й, не упізнавши, нічого не сказав. Звичайно, отерський вартовий мене б зупинив, але в нас так повелося: якщо людина йде сама, не криючись, то в силу вступає Закон багаття. У чомусь правильніший наш звичай: якщо вже гість відкрито йде, то зручніше його біля багаття розпитати, вартовому ж не відволікатися. В чомусь краще отерський: хіба мало ким може бути цей одинак?
Я підійшов до місця, де були складені речі, зняв заплічний мішок, зняв шолом, який перешкодив Нотівару побачити моє обличчя. Зі спеціальної кишені вийняв подарований берет і обидва намиста – із зубів ящера та зубів кішки. Як я здогадався захопити їх із собою? Берет на сталевому підбитті насунув майже на саму потилицю – удару спереду я не пропущу. Зі зброї залишив лише меч, з яким я не розлучаюсь ніколи…
Арфіаль. І наодинці з Візі? Уявляю картину… Хоча сама вчила.
…Решту залишив поруч з мішком.
Підійшов до вогню, побажав присутнім, щоб у їхньому житті було багато ще багать, і тільки тут був упізнаний. З усіх вимовлених слів найм'якіше було: «Зрадник Хайнлорітайн!» Я перечекав шум, посміхнувся старшому над мисливцями і зітхнув:
– Погано жити дурням!
Сподівалися чого завгодно, але тільки не такого нахабства. Мисливець похитав головою:
– «Закон багаття» діє тільки до завтрашнього ранку.
– А вранці ми тебе… – зрадів Вождь.
– Якщо за слідом підете, не повернеться жоден.
Мені ніхто не повірив. Не буду повторювати навіть їхні слова. Вони бачили все ще молоде обличчя Хайнлорі, якого знали порядним телепнем…
Арфіаль. А чому в минулому часі – щодо телепня? У деяких питаннях, яким ти був, таким ти й залишився.
– І ще раз: погано бути дурнями. Спочатку вигнали не того, кого потрібно, залишилися зі зрадником, який їх підводить. Тобі хто дозволив іти з поста?!
Я його спиною чув. І кроки чув. І рука моя давно біля ефеса лежала.
– Тепер хваляться – п'ятеро одного вб'ємо. Навіть не перевірили, чи правда я один.
І це моїх не пройняло. Мисливці, було видно, задумалися, але вони частіше з різними людьми спілкуються, а в наших думки ішли своїм звичаєм: ми вигнали Хайнлорітайна, так звідки в нього можуть з'явитися друзі.
– Я тебе сам уб'ю, – пообіцяв Нотівар, – знайду і вб'ю.
Я знизав плечима:
– Хто має сім'ю, перш ніж іти за слідом, перекажіть Мисливцям свою волю останню – кому що залишаєте.
Не те я говорив і не так, і все рухалося не туди. А як правильно – я не знав. Тому наламав ялинового гілля, розстелився і ліг, не звертаючи уваги на розмови. Я повинен був це зробити, повинен був долежати до ранку – який уже тут сон! Я з кожною миттю все більше і більше переконувався, що припустився помилки й що я нічого й нікому не зможу довести таким способом.
Нотівар продовжував ходити по колу, – його не зняли з варти, – але його старший, Коршер (або вже не старший? Я здається, вперше замислився, що не знаю, скільки ж років пройшло на острові), підійшов до мене і сів навпочіпки.