Чомусь у моїх словах не сумнівався ніхто. Випадки ясновидіння в нас бувають, звичайно, але і помилки бувають, коли людині начебто видиво, та воно помилкове. Але мені повірили відразу.
…Ми вбивали коней. Цю бійню я досі часто бачу уві сні. Коні іржали і виривалися, не розуміючи, у чому вони завинили. Намагалися вибирати зовсім вже загнаних або старих роками, але нам бракувало часу.
І Жаб'яча перемичка, і місцевість біля п входу голі. Кущика немає – не те що дерева. Саме привілля для кінноти – Шарль і Лонні просто побіліли з обличчя. І камінь суцільний, довбати рів – місяць потрібен.
З кінських тіл робили ми завал упоперек перемички. Спинами вперед, пов'язуючи кінські трупи за ноги їхньою власною упряжжю. Встигли, слава богам. Дружинники, побачивши перешкоду, спішилися. Першу атаку наші пращники відбили легко. Вороги теж легко відбулися – відразу назад подалися. Противник вишикувався: перший ряд стулив щити щільніше, другий і третій їх підняли вгору, закриваючи голови попередніх.
Шарль висловився незнайомою мені мовою.
– Арбалетники, цілься в центр! Всі нові дротики – сюди. Мало їх, нових.
Сто кроків, дев'яносто… Мовчить Лонні. Вісімдесят, сімдесят. Нестерпне почуття.
– Стріляй!
Четверо впало по центру. І відразу ж у пролом хльоснули лучники. Лонні почав стріляти ще до того, як упали вбиті, – і його постріли віяли смертю. Вони все-таки закрили діру, але при цьому збилися з темпу. Кроків із сорока метнули списи. Зрівняли рахунок, але…
– Бий! – Ніхто не обирав і не призначав Лонні командиром на цей бій, але він командував, і всі підкорялися.
Я метнув дротик з усіх сил, цілячись у нижню частину щита. Сам наконечник дротика маленький, та між ним і трубкою, в яку держак увігнали, – довгий прут. Його загартовувати не стали, і під вагою держака прут гнувся. Дружиннику залишалося кроків п'ятнадцять, не більше, коли підток[20] ткнувся в землю і ворог спіткнувся, відкривши свій бік. Я поклав його другим дротиком, третій, майже навмання, кинув у виниклий пролом.
– Назад! – гаркнув гучний голос, і королівські побігли, прикриваючи спини щитами.
– Куди ти, господарю?
– Зібрати дротики.
– Лежи, бовдуре! Збереш дюжину, а вони здогадаються, що у нас мало!
Так, це я не подумав. Дружинники перешикувалися знову: попереду ряд щитоносців, ззаду лучники – і стріли пішли крутою дугою.
– Щити! Усім сховатися під щитами! Не відстрілюватися, так-перетак! Тому що вони в залізі, а ти, охломон, у шкірі, й одна лише надія на щит! І взагалі нам важливо виграти час! У них стріл теж не тисячі! Крупно нам пощастило, що це не улюблені горяни нашого короля! – Останню фразу було сказано отерською.
Так, горяни плюс сотня лицарів уже пройшли б по наших тілах.
З-за обрію піднялися клуби диму, а за третину тырса з'явилися перші вершники. Ми відіслали уцілілих коней на берег бухти, і тепер на них їхали поранені. На багатьох – по двоє. Коли стали підходити інші, я зрозумів, про що говорив Лонні. Якщо не головою зрозумів, то всіма печінками, душею, всім своїм «я». Жителі Півдня брели по двоє-по троє, навіть ті, хто не постраждав, – не йшли, а брели, звісивши голови. Вони не змогли дочекатися, коли підійдуть північани – клята плавуча фортеця досягла таких позицій, з яких катапульта діставала в бухті будь-яку точку. Вони висадилися на берег у найзручнішому місці і запалили свої човни. Тепер ворог довго не міг зійти на берег там же: просмолені кораблі спалахують від будь-якої іскри – і це дозволило відірватися. Вожді люто сперечалися, але нашому отаману вдалося наполягти на своєму – більша частина наших пішла з перемички, їх замінили невеликі загони з кожного клану. Потім була втеча, короткий сон – але не для мене, я думав, і знову втеча…І коли я запитав у Шарля, чи повернувся Ленні-Рос, той змінився на виду:
– А я думав, ти розумієш, що таке загін прикриття…
Тільки я цього не стану тобі сьогодні розповідати, Арфіале. Ти прийшла додому, а все інше – після.
– А я твоїми спогадами зачиталася. Ніколи б не подумала, ти зовсім несподівані сторони відкриваєш. Тільки дещо незрозуміло, чи, може, ти просто дописати не встиг? Що, наприклад, трапилося з погонею, від якої ти відірвався на Теплому озері?
Я осміхнувся:
– Як ти кажеш, Арфіале, – здається, я вперше назвав п в очі на ім'я, – треба ж і почуття гумору мати. Тепле озеро – воно і замерзає пізніше, і річка біля нього – пізніше…
– Так що ж, вони не знали?
– Знали, звичайно. Але одна справа – знати, так би мовити…
– Теоретично, – підказала Арфіаль по-отерськи.