Гія Табідзе взяв із батьківщини лише грузинську Біблію й глобус, дружині ж лишив прекрасного листа для сина, у якому навчив маленького Георгія впізнавати ту зорю, що мала нагадати батька, коли той сумуватиме за ним.
Рейс спочатку затримався через негоду, а потім якийсь пасажир на прізвище Галогре так сп’янів, що довелось викликати міліцію.
Спроба ж захоплення затрималась, бо Каха Іверіелі не вмів користуватися зброєю. Коли до Батумі лишалось зовсім небагато (за офіційною версією), пілоти отримали з Батумі інформацію щодо різкого погіршення погоди і літак змінив курс. Існує версія, що саме це здалось підозрілим викрадачам, і вони почали діяти. Хоча, за тією ж офіційною версією, згідно з чорною скринькою, інструкції пілотам давали не диспетчери, а якісь вояки, що підтверджує попередню версію.
У літаку сиділо п’ятдесят вісім пасажирів, один з яких не мав у Батумі жодних справ, проте все одно летів з рештою, його справа була саме у сидінні в літаку — як і в інших працівників КДБ, що супроводжували авіарейси. У всьому радянському авіаційному просторі не існувало рейсу чи літака, який не супроводжував хоча б один працівник кадебе у якості рядового пасажира — про це знав кожен радянський громадянин. Про це знали й друзі Геги, які супроводжували його з Тіною у весільній подорожі, хоча справжньою їхньою метою було викрадення цього літака, тому вони були впевнені, що в першу чергу мають упізнати кадебешника, котрий супроводжував їхній літак. Вони думали, що усунення кадебешника було обов’язковим для того, аби відносно легко змусити екіпаж перетнути кордон біля Батумі й посадити літак у Туреччині, на одній з американських військових баз. Але вони не знали, хто саме з тих п’ятдесяти восьми пасажирів дійсно був співробітником КДБ, і їхні версії були всього лиш припущеннями, їхні рішення були схожими на дитячу гру, коли малеча вишукує й визначає шпигуна за його одягом. Саме таким чином — через сірий плащ — вони вирішили, що чоловік середнього віку, що сидів у першому ряду, був саме тим кадебешником, який супроводжував цей рейс. Щоправда, Гега все ж сумнівався, — мовляв, може, це й не він, та більшість була іншої думки щодо цього, і «дуже твердий» аргумент спочатку озвучив хтось один, а потім повторила й решта:
— Це точно він, обличчя ж як у справжнього кадебешника!..
— Та схоже на те, але, можливо, це звичайний пасажир? — все ж висловився проти загальної думки Гега, але дарма.
— Якщо не цей, знайди іншого, покажи мені, я ним займусь, — порадив старший брат, а молодший щиро засміявся.
— Де я тобі його знайду? — так само щиро здивувався Гега.
— Тут, у літаку, — сказав Гія без посмішки, і Гега врешті здогадався, що вибір уже зроблено.
Молодший брат випередив старшого і, підвівшись, попрямував до передньої частини салону з шампанським у руці, допиваючи з пляшки рештки напою. Коли він наблизився до першого ряду салону, абсолютно неочікувано для обраного пасажира вдарив його по голові пляшкою з-під шампанського, розпочавши спробу захоплення літака.
Вже потім, коли все скінчилось, виявилося, що викрадачі помилились, і той чоловік середнього віку, який після удару по голові одразу втратив свідомість, насправді був звичайним пасажиром, а не працівником КДБ. Паата Іверіелі, який помилився, потім сам бинтував голову потерпілому чоловікові. Та тоді для того чоловіка це не мало жодного значення, оскільки він вже без тями, з розбитою головою лежав на підлозі, а жінка, що сиділа поруч із ним, верещала на весь літак.
Дивним було те, що вереск і шум зовсім не подіяв на викрадачів, не спричинив серед них паніку. Вочевидь, до цього вони були готові більш за все, ставши на шлях до мети.
Щойно молодший брат підвівся з крісла з пляшкою шампанського, решта одразу зайняли свої місця, і першим, хто з’явився перед пілотами зі зброєю, був Георгій, за яким слідував старший брат Кахабер. Та Георгій навіть не встиг сказати екіпажу вимоги викрадачів, як якийсь озброєний чоловік без жодного попередження вистрілив у Гію, вбивши того на місці. Той одягнений у цивільне чоловік сидів обличчям до входу і спиною до неба, вже мав напоготові зброю, а його перебування у кабіні екіпажу виявилося несподіванкою для викрадачів. Вони вивчили план того маленького літака, який хотіли викрасти насправді, який замінили, а вони вже не передумали летіти, вирішивши, що це було б більш підозрілим для кадебе, у випадку якщо радянська влада якимось чином дізналася про їхні наміри.
У тій маленькій кабіні окрім екіпажу ніхто й не вмістився би, тим більше так, як зробив це той озброєний пасажир, входження якого до кабіни Георгій та Кахабер навіть не помітили.
Георгій був уже мертвий, і у викрадачів дійсно не було часу роздумувати над власними помилками, більше того, взагалі не було часу думати — озброєний чоловік стріляв з кабіни пілотів уже прямо в салон. Опустивши голови через стрілянину, в салоні сиділо понад п’ятдесят пасажирів. Серед них були й викрадачі, та про те, яким чином куля може обрати винного серед невинних, як видно, не думав і той, хто стріляв. Він поранив Каху і ще одного пасажира, і тому стюардеса, можливо, інстинктивно вирішила зачинити двері до кабіни пілотів, що було не так легко зробити через першу жертву, яка непорушно лежала у проході. Можливо, зачинивши двері, стюардеса хотіла завадити викрадачам дістатися до пілотів, та Гасоян, який відкрив вогонь із кабіни, закрив двері перед самісіньким носом стюардеси, яка перед цим допомогла йому пересунути труп Гії Табідзе. Незважаючи на суцільну паніку в літаку й такий трагічний початок, викрадачі все таки наважилися здійснити задумане, та й іншого виходу в них просто не було.
Решта мала вогнепальну зброю, а Гега стояв у проході між сидіннями, тримаючи у руці несправжню лимонку, про яку знав тільки уже мертвий Георгій.
Гега погрожував екіпажу вибухом, якщо вони не скерують літак в сторону Туреччини, однак пілоти вже прийняли наказ із землі в жодному разі не виконувати вимогу викрадачів. З метою їх дезорганізації пілоти почали імітувати падіння. Та це було геть зайвим — викрадачі діяли вже зовсім хаотично, і це імітоване падіння знову більш за все налякало ні в чому не винних пасажирів. Падіння було таким стрімким і несподіваним, що пасажири зривалися зі своїх місць із несамовитим вереском, і що найстрашніше — цей маневр пілоти повторили кілька разів.
Врешті, коли все більш-менш заспокоїлося, викрадачі повторили свої вимоги, але цього разу ще категоричніше, і тепер вони більше скидалися на відчайдушних шахідів. Пілоти були вимушені брехати, аби потягнути час і хоча б тимчасово вгамувати злодіїв. Вони сказали Сосо, що кількість палива була розрахована лише до Батумі, і до Туреччини вони просто не долетять. Для Сосо, як і для решти викрадачів, сказане здавалось підозрілим, та вони були вимушені повірити у це, як і у необхідність дозаправки в сухумському аеропорту. Сухумі знаходився найближче до Батумі, був найкращим виходом із ситуації, але пілотам було наказано повернутись до Тбілісі, оскільки саме у столичному аеропорту на викрадачів чекала російська озброєна військова частина, що базувалася у Тбілісі. Аби збити з пантелику викрадачів, пілоти все ж здійснили повітряний маневр — нібито літак справді взяв курс на Сухумі, але це було зайвим — у повітряних маршрутах ніхто з них не тямив. Викрадачі до кінця не розібралися і в тому, чи дійсно їхній літак супроводжували зі сторін два реактивні військові літаки — про всяк випадок, а раптом вони дійсно попрямують до Туреччини. Якщо такий ескорт дійсно з’явився вже у батумському небі, то в першу чергу це було зроблено для впливу на пілотів, для контролю точного виконання вказівок з Тбілісі. У протилежному випадку — при наближенні до турецького кордону — літак було б збито.
Викрадачі здогадалися про справжній маршрут літака лише тоді, коли з’явилася земля, окреслилися контури і літак почав сідати. Саме тоді Дато вирішив, що все закінчено, виправдовувати себе не було сенсу, та й сам він не хотів цього робити, тому наклав на себе руки. Він зробив це, впевнившись, що літак повернувся до Тбілісі.