Коли заарештованих провели у будівлю аеропорту, в якій було мобілізовано представників влади й генералів кадебе, один високий чиновник дав Сосо копняка.
Сосо впав, а чиновник перед очима у першого секретаря вдарив злочинця ще раз, думаючи, що зараз найкраща можливість зробити приємно Шеварднадзе і її аж ніяк не можна втрачати.
У Тбілісі ще дощило, була пізня осінь, і у столиці Грузії вже знали, що грузинським студентам не вдалося захопити літак…
Побачення
Тбілісі й уся Грузія розділилися: частина народу була відверто обурена тим, що сталося, хоча ніхто не знав деталей, і за допомогою преси та телебачення влада швидко почала формувати необхідну для себе громадську думку. Влада, яка повністю контролювала мас-медіа, вирішила створити викрадачам літака імідж монстрів та бандитів до початку слідства, оскільки у Грузії і в ті часи існували антирадянські настрої й частина громадян почала захищати і виправдовувати викрадачів. Тому, окрім телевізійної агітації, влада застосувала звичний для себе старий більшовицький метод: у кожній установі чи на підприємстві організовували збори, на яких робітники та службовці обговорювали те, що сталося, і приймали резолюції з проханням якнайтяжче покарати бандитів та зрадників. Головним підступним задумом влади було те, що причиною майбутнього кривавого вироку стане саме думка народу, а не влади. Та тоді ніхто не міг уявити, що радянський суд буде надзвичайно жорстким стосовно молодих людей, але частина суспільства вже тоді знала, що радянська влада нікому не пробачить такої поведінки, і викрадачів літака, принаймні для залякування інших, показово покарають.
Звичайно, для цього не треба було шукати необхідних доказів, оскільки для радянського суду головним було рішення влади, а не факти та аргументи, проте у певних питаннях обговорення й роздуми таки знадобилися. Наприклад, у цека довго думали над тим, кого звинуватити у керівництві цією терористичною бандою. Розглядали кілька варіантів, серед яких були і кандидатури батьків викрадачів, та згодом вони зробили найбільш оптимальний, як для влади, вибір. За звинуваченням у керівництві бандою через два тижні після спроби захоплення літака арештували ченця Теодоре, якого в тому літаку взагалі не було, але для слідства й уряду це нічого не означало. Для верхівки Грузії головним було те, що на суді керівником бандитів назвуть священика, духовну особу, і цим покажуть молоді та суспільству загалом, як закінчується людська цікавість до релігійних питань.
З дня невдалої спроби захоплення літака отець Теодоре гаряче молився наодинці в монастирі за загиблих у літаку, за тих, хто вижив, і, коли було вирішено його арештувати, він нікуди не ховався, і прямо так — стоячи на колінах, зосередившись на молитві, зустрів працівників кадебе та міліції у засніженому монастирі.
— Вас заарештовано! — сказали ченцю, який лише посміхнувся, почувши ці слова.
Один самовпевнений працівник КДБ вирішив, що ця посмішка ображала радянську владу, і він голосно звернувся до ченця:
— Що смішного, чоловіче?
Отець Теодоре не відповів молодому кадебешнику і лише вказав правицею на келію:
— Там у мене книжки та особисті речі, я візьму з собою.
— Тобі вони не знадобляться, — озвався вже інший.
Коли ченця виводили з подвір’я, йому згадався Дато, точніше той день, коли він востаннє бачив друга, який наклав на себе руки і зараз найбільше за всіх потребував його молитви…
Ченця, який знав, що не можна видавати таємницю сповіді, привезли одразу до в’язниці КДБ, прямо на допит, але та кімната, де на нього чекав слідчий, була далеко внизу. Тому отця Теодоре дуже довго вели підземними коридорами і, коли його привели до тієї кімнати, де на нього чекав слідчий, він почувався втомленим. А ще подумав, що чоловік, який одразу запропонував йому сісти, зовсім не був слідчим. Його перша фраза також не була схожою на запитання слідчого:
— Мабуть, через тих покидьків найбільш погано тобі…
— Перепрошую, але я вас не зрозумів.
— Я теж не зрозумів, що міг означати відхід старшого від справи.
— Я не був їхнім старшим, я для них сповідник…
— Яка різниця, сповідник ти чи особистий священик, кожен з них називає тебе головою банди…
— Дивно.
— Мене теж дивує — головного обламати?
— Перепрошую, але я дійсно вас не розумію.
— Я ж кажу, брате, сам не розумію, що за понт — кинути старшого. Старався, підготував усе на п’ятірочку, а як до діла, то ці покидьки вирішили летіти без тебе…
— Я нікуди не збирався їхати.
— Це не має значення, ці покидьки мали хоча б слово тобі сказати, все-таки ватажком і головним мозком банди був ти.
— Я чернець.
– І я ж тобі про що, брате, — ти чернець, а тебе як дитину викинули. Їм тільки за це добряче спитається від тебе…
— Не знаю, про що ви говорите.
— Ти маєш просити в них відповіді, брате, аякже, вони добряче зганьбились перед тобою і все таке.
— Я ж уже сказав вам — я нікуди не збирався їхати. Вони це чудово знали, то чого ж повинні були казати мені, коли зібралися летіти…
— Як же ж, брате, йдеш по розстрільній справі, тож може варто дотримуватися субординації?
— Кого ви хочете розстріляти?
— Усіх, кого потрібно.
— Вони ж нікого не вбили.
— Вони половину літака винищили, померло стільки невинних пасажирів…
— Але вони ж нікого не вбивали.
— А тих людей що, я понищив?
— Я такого не казав, але ж ви знаєте, що в пасажирів вони не стріляли.
— Брате, ти ж не дурний чернець, відпустив людей на таке діло, то хоча б спитав, що вони наробили.
— Я нікого нікуди не відпускав, я був і зараз є категоричним противником насилля.
— Захоплення літака планувалося у тебе, в монастирі, ми маємо безліч документів на підтвердження цього.
— Це неможливо.
— Ми теж вважали неможливим планування чогось такого, ще й у монастирі. Ти ще скажи, що вони до тебе не приходили.
— Цього я не заперечував. Вони дійсно часто навідувалися до мене у монастир…
— То чому вони стільки перлись аж до тебе, у Тбілісі що, церков мало?..
— Дякувати Богу, в Тбілісі стоїть головний храм, але їм потрібен був наставник, як і кожному з нас…
— Хто такий наставник? Той, хто планує захоплення літака?
— Наставник — людина, яка допомагає іншому в пошуках істини.
— До хорошої істини ти їх привів. Перед розстрілом, мабуть, тільки тебе і згадуватимуть…
— Вони ж не вбивали пасажирів, ще не було суду й вироку, а ви…
— Вирок вони самі собі вже винесли. Знаєш коли? Коли піднімались трапом до того літака, уже тоді.
— Мене в літаку взагалі не було.
— То й що? Ти навчив і відпустив. Вони ж тебе кинули і навіть не сказали, коли збиралися летіти.
— Я й не хотів їхати.
— Це ще більше посилює твою провину, тобто ти не хотів, а інших відпустив на смерть.
— Я нікого нікуди не відпускав.
— Не знаю, брате, але всі вказують на тебе як на ватажка банди.
— Не вірю.
– І ми не вірили, що чернець може планувати захоплення літака, але ось на тобі, ти ж тут?
— Ви хочете, щоб на мене лягла провина у керуванні бандою?
— Ми хочемо, щоб чернець визнав шкідливий вплив церкви на молодь. Ми не можемо втратити молодь, брате…
— Але ми їх все-одно втратимо, якщо їхню долю вже вирішено, і їх розстріляють, то який сенс у моєму зізнанні?
— Ось у чому справа, брате, ти ніби розумний чоловік і маєш зрозуміти, що якщо візьмеш все на себе, може їх і не розстріляють. Скільки тобі років, брате?
— Сьогодні виповнилось тридцять три… Слідчий несподівано підвівся і, що було ще більш несподіваним, поцілував отця Теодоре і привітав з днем народження:
— Так же краще? Подумай, брате, ти ж не маленький вже…
Чернець підвівся, і той самий конвой, що годину тому привів його у цю кімнату-пекло, повів його до камери.
У Москві все ж не хотіли мати грузинських слідчих, і тому для вивчення справи викрадачів літака направили спеціальну комісію. У Кремлі вважали, що грузинські комуністи все ж змилосердяться над своїми студентами і слідство буде необ’єктивним. Але в Москві помилялися, оскільки там не знали, що викрадачам літака грузинський уряд винесе ще суворіший вирок, ніж того хотілося б Москві, — як іще грузинська влада могла показати Кремлю та Москві свою вірність і палку прихильність.