Їхня мотивація була логічною — викрадачі літака не були вбивцями і тому їхній розстріл був би зайвою жорстокістю зі сторони влади. Тому припущення Іраклія Чарквіані його друзі зустріли з сумнівом, але він хотів знати більше про майбутній вирок, тому скористався становищем своєї сім’ї, дізнався, хто буде суддею, який виноситиме головний вирок на майбутньому процесі й відшукав сина того чоловіка. Із сином судді він зустрівся біля університету після лекцій і одразу спитав те, що хотів знати. Той пообіцяв, що про все дізнається, якщо, звичайно, батько поділиться інформацією. «Сумніваюся», — все ж сказав він Іраклію, прощаючись.
Син ввечері того самого дня спитав у батька, чи правда той буде суддею у справі викрадачів літака, отримавши у відповідь дуже суворо і агресивно поставлене запитання:
— Хто тобі сказав?
— Ну, сказали.
— Хто?
— Яке це має значення?
— Дуже велике це має значення.
– І все ж таки?
— Фактично це державна таємниця, і ніхто не повинен знати до процесу, хто буде суддею.
— Яка в нас держава, такі й таємниці. Уже всі знають, що тебе призначать суддею.
— Хто тобі сказав?
— Яка різниця? Мені в університеті сказали. Вже всі знають.
— В університеті завжди було антирадянське кубло!
— Значить, у кублі вже знають.
— Здається, це тема не для жартів.
— Я й не жартую. Мене серйозно цікавить, що відбуватиметься.
— Я не маю права відповідати, та й бажання такого у мене немає, тим більше, що ніхто наперед не знає, що буде на суді.
— Я про деталі не питаю, мене цікавить вирок.
— Вироку наперед теж ніхто не знає, і на це запитання тобі ніхто не зможе відповісти.
— Ти можеш дати просту відповідь на просте запитання?
— Яку?
— Скажи або «так», або «ні».
— Що тебе цікавить?
– Їх засудять до розстрілу чи ні?
— Не знаю, але викрадачів літака, бандитів і терористів засудять саме до того, що вони заслужили.
— Це розстріл?
— Це закон.
— Значить, розстріляють?
— Я ж сказав — не знаю…
Син зрозумів, що батько йому нічого не скаже, а також подумав, що вирок викрадачам літака винесуть до суду, якщо цього ще не зробили.
А батько-суддя, як тільки син вийшов із кімнати, набрав телефонний номер:
— Доброго дня, пане Володимире, так, це я, коли можете з’єднати з першим?.. Так, терміново… Так, чекаю.
Суддя повісив слухавку, але незворушно чекав на телефонний дзвінок, не зводячи ока з апарату, лише витер вказівним пальцем краплю поту, що стікала з лоба.
Прозвучав чи ні телефонний дзвінок, суддя взяв слухавку і одразу підвівся:
— Так, доброго дня… Кашлянув і продовжив:
— Хотів вам повідомити, що інформація щодо мого призначення вже витекла. Звідки знаю?.. До мене підіслали сина, аби дізнатись вирок, розстріляють чи ні… Що я відповів? Те, чого завжди вчили нас ви та партія… що радянські закони гуманні, але кожен порушник повинен відповідати за свою провину і зрадників батьківщини держава каратиме відповідно… алло, алло…
Суддя ще довго тримав біля вуха чорну слухавку, незважаючи на те що його вже не слухали.
Суддю, звичайно, замінили.
Ека-ука
Книга — одне, а кіно — зовсім інше. А насправді ченця Теодоре заарештували вдома.
2 листопада 1984 року почали обшук будинку. Поки шукали, батько з дочкою сиділи поруч, взявшись за руки, а опісля він так попрощався з Екою, аби та не злякалася. Потім чернець Теодоре так гордо підвівся, що на нього навіть не надягли наручників, і так і йшли позаду цієї вільної людини.
Через кілька днів після арешту ченця вони знову пішли до його будинку, де їх зустріла лише Ека, що здивовано дивилась на якихось чоловіків, які знову обшукали дім. Та дівчинка не злякалась, вона просто не зрозуміла, що ще шукають ці люди, які не посміхалися. Ека не злякалась, незважаючи на те що вона була не такою вже й дорослою. Її вже не називали Ека-ука, як тоді, коли вона була маленькою і ходила інколи на прогулянки з Сосо Церетелі. Ека любила друзів батька-хіпі, але він був для неї справжнім дивом — єдиний чернець на Землі, який носив джинси і якого вона любила до нестями.
Того дня їй згадалася батьківський капелюх з написом «one way». Вона нерухомо стояла й чекала, поки підуть незвані гості, і не поворухнулася би, якби один незваний гість не відкрив ту шухляду, де Ека зберігала вірші батька. Їх батько писав спеціально для неї, коли Ека була молодшою, настільки маленькою, що перед сном просила розповісти казочку. І батько розповідав перед сном якусь казку своїй дочці, але інколи Ека просила і вірші, і батько придумував їх, поки дочка не виросла. Коли вона стала дорослішою, то навчилася писати і почала ходити до школи, а вірші батька записала великими, старанно виведеними літерами у той зошит, який зараз гортав незнайомий чоловік. Потім закрив, знову погортав і звернувся із запитанням до начальника:
— З цим що робити?
— Що там?
— Вірші.
— Чиї?
— Не знаю чиї.
— Подивися і зрозумієш, хоча що ти зрозумієш, неси сюди!
Той чоловік все ж зазирнув туди, навіть зібрався читати, але відчув страшний укус на зап’ясті й випустив зошит з руки. Зошит, що впав на підлогу, швидко підняла маленька Ека, притисла до себе і позадкувала до стіни.
Той чоловік спочатку вражено подивився на своє зап’ястя, а потім звернув увагу на Еку.
— Твого ж батька, терориста! — вицідив він крізь стиснуті зуби і рушив у бік дитини, та начальник одразу зрозумів, що забирати у Еки той зошит не можна.
Він сам зупинив свого підлеглого і спокійно спитав:
— Там лише вірші були?
— А я знаю? Все вірші, мабуть, ним написані.
— Ти по змісту здогадався?
— Змісту не знаю, та було схоже на дитячу руку.
— Ви вже закінчили?
Зараз начальник звертався до решти і, не дочекавшись їхньої відповіді, наказав іти, і, давши знак рукою, вийшов з будинку. Решта пішла за ним.
Ека підійшла швидкими кроками до вікна, відсунула фіранку і подивилась у вікно. Чужі чоловіки сідали до автівки, і вона ще трошки постояла біля вікна. Коли машина завернула за ріг вулиці, Ека остаточно впевнилась, що непрошені гості справді поїхали і відкрила ту шухляду, де вона хотіла знайти інший зошит — нотний. Звідки ті незвані гості могли знати, що чернець, у чийому будинку шукали зброю, писав і музику. Батьківську музику Ека-ука вивчала напам’ять, а потім записувала ноти з голови.
Потім вона взяла той нотний зошит разом із віршами, схопила лопатку і вийшла до заднього подвір’я. Спочатку озирнулася, чи ніхто не дивиться, а потім почала копати землю. Викопана яма не була великою — у неї якраз вмістилися музика та вірші.
Радянський уряд виявився більш жорстоким, ніж очікувалося. Пропаганда була такою нещадною, що після арешту батька з Екою навіть поруч ніхто не сідав. Вона сама сиділа за шкільною партою, як дитина ворога, і все одно намагалася не сердитися. А після судового вироку чотирнадцятирічна дівчинка написала листа тогочасному першому секретарю грузинського ЦК, попрохавши лишити батька живим. І коли зрозуміла, що відповіді ніколи не отримає, сама пішла за відповіддю. Вона її шукала всюди, де міг би бути засуджений на смерть батько, про якого казали, що його все ж не розстріляли як не зовсім винного, а тримають десь у Сибіру, на Уралі, на Далекому Сході.
Сьогоднішнім грузинським тинейджерам, мабуть, важко буде повірити, що дівчина їхнього віку протягом кількох років самотужки шукала рідного батька у дальніх таборах, оскільки мати її теж була в ув’язненні, хоча вона не знала за що.
Не лише молодим грузинам, а й старшим за віком (і не лише зараз) завжди буде важко повірити у те, що спромоглася зробити Ека Чихладзе, але для любові не існує неможливого. Вона сильно, дуже сильно любила батька, життя без якого втратило сенс, і саме так було написано у тому листі.
Було написано і те, що Ека не знає причин розлучення своїх батьків, але знала, як вони познайомились у дворі старої кіностудії.