Втім, упродовж тих тринадцяти днів до винесення вироку під час суду, в перервах, Гега мав змогу напряму спитати у Тіни і дізнатись точно, що сталося, коли і як, але він злякався правди, яку отримав би у відповідь від дружини, і судовий процес так і закінчився — Гега нічого не питав у Тіни про дитину. Він вирішив, що надія зараз важливіша для нього, ніж правда.
Останній день суду, день винесення вироку почався із показань ченця, який звернувся до всіх присутніх на процесі:
— Я був і лишаюся наставником цих людей, і тому вся відповідальність за те, що вчинили ці люди, лежить на мені. Вони дуже молоді і мають можливість виправити помилки, вони можуть ще знадобитися суспільству і нашій країні, тому я прошу всіх не бути жорстокими до них. Подумайте над тим, що достатньо тієї жертви і смерті, яку спричинив їхній крок, і, якщо все ж необхідна смерть ще когось винного, я є найбільш винним, і, можливо, моє покарання буде достатнім для порятунку цих молодих людей…
Суддя грубо обірвав промову ченця; хтось із зали недобре пожартував: «А що робитимеш, як тебе не розстріляють?» — насправді це не було запитанням, та отець Теодоре все ж покірно відповів зацікавленому аноніму:
— Вдома у мене є стара карта Грузії, де позначено чи не кожне село і церкву, я піду селами й молитимусь. Потім виберу найбільш глухе місце і залишуся там назавжди.
Коли чернець сів, у всій залі ще тривалий час зберігалася цілковита тиша, оскільки він першим на процесі вжив слово «смерть». Тишу знову порушив суддя і швидко викликав того літнього свідка, з яким минулої ночі ретельно розмовляли працівники КДБ.
Суддя шанобливо звернувся до чоловіка і попросив розповісти те, що той пам’ятав. Літній чоловік захоплено почав:
— Погана історія була, ой погана. І тоді я тут, у Тбілісі, лежав у лікарні, і коли трохи одужав, поспішив додому, але досі я злий на свою дружину за те, що вона сказала, щоб я летів літаком, щоб не їхав автобусом — мовляв, так буде краще для твого здоров’я, хоча який там вже літак у моєму віці. Тоді я сказав, що поїду потягом, він же не буде трястись як той автобус, а вона — ні, лише літаком, може все ж встигнеш на останні мандарини, всі вже позбирали, а у нас погниють ті, що лишились. Ви ж знаєте жінок — насядуть і…
— Говоріть по справі, якщо можна.
— По справі скажу — те, що тут почув, все правда, а отого священика не пам’ятаю, а оцих пам’ятаю у тому літаку, що змусить мене їх забути, таке там крутилося, і ворогу не побажаєш…
— Отже, ви підтверджуєте, що ці звинувачувані — саме ті, хто намагався захопити літак?
— Я ж сказав, пане, — я їх добре пам’ятаю у літаку, а цього священика не пригадую.
— Отже, ви підтверджуєте, що окрім обвинувачуваного, якого ви згадали, решту тих, хто знаходиться на лавці підсудних, ви пам’ятаєте як терористів?
— Я пам’ятаю їх всіх і кажу ж, пане, — священика не пригадую, але борода була у одного їхнього товариша, але тут його немає, і у того була світла борода, а в цього — чорна, і він не схожий на того, іншого…
— Я не питаю вас про інших, зараз мова йде про присутніх перед вами представлених на суді звинувачуваних, тож чи ви підтверджуєте, що саме ці терористи намагалися захопити літак, пасажиром якого були і ви?
— Це були вони, пане, навіщо мені брехати.
— Ви підтверджуєте, що їхня спроба захопити літак шляхом збройного нападу призвела до жертв?
— Так, були жертви, звичайно, були і вбиті, і поранені, і такі побиті, коли літак зверху пішов, люди так полякалися, що…
— Чи можете ви конкретно вказати нам, хто з них був озброєний, і з якого типу зброї викрадачі стріляли у пасажирів?
— Звідки я знаю, що вони тримали, пане, я робоча людина, і в такому не розбираюся, але коли ми сіли і ззовні стріляли солдати, то тільки з автоматів…
— Отже, ви підтверджуєте, що підсудні були озброєні?
— Оці? Так, звичайно, як же іще, як же можна захопити літак без зброї.
— Чи можете ви сказати конкретно, чий постріл спричинив смерть одного з пасажирів, травму або поранення?
— Як я можу сказати, пане, багато стрілянини було, і я весь час внизу лежав, і, поки стріляли, навіть голови не підняв.
— Але коли припинили стріляти, ви сіли і, мабуть, побачили озброєних людей, які зараз сидять перед вами.
— Я сів, але підвестися все ж не зміг — зле мені було, у роті так пересохло…
– І, напевно, побачили когось із них зі зброєю в руці.
— Так, пане, ось цього побачив, і я добре пам’ятаю, що це він був, бо я його бачив по телевізору, як же ж те кіно називається, не згадаю вже…
— Зброю ж пам’ятаєте, яку тримав у руці терорист?
— Він, пане, бомбу тримав в одній руці, але не таку як у фільмах про війну, він округлу бомбу тримав у руці…
— А в другій?
— У другій? Сказати, пане?
— Так, ви маєте сказати все, що знаєте і пам’ятаєте, тут ви саме для цього, прошу.
— Навіть не знаю, пане, от скажу і всю справу зіпсую.
— Саме для справи та суду важливою є кожна деталь.
— Тож сказати, пане?
— Так, нагадайте суду, що цей відповідач тримав у другій руці?
— У другій руці він тримав склянку.
— Яку склянку?
— Звичайну склянку, і кому було зле, тому він час від часу підносив води.
Суддя розгубився від несподіваної відповіді, і тому звернувся до свідка з наступним питанням з помітним запізненням:
— А потім?
— Потім він і мені приніс води і я трохи прийшов до тями.
— Потім?
— Що потім, пане, їхня смерть також буде гріхом…
У літнього свідка спочатку затремтів голос, потім одна сльоза скотилася по щоці, а потім він, не стримуючись, голосно заплакав.
Суддя оголосив перерву.
Кінець
Після перерви літнього свідка, звичайно, вже не повернули до зали.
Незважаючи на все і на те, що слово «смерть» уже вдруге прозвучало того дня, не лише відповідачі та їхні батьки, навіть присутні на процесі працівники КДБ були здивовані жорстокістю вироку. Вирок, який зачитав суддя, все ж виявився абсолютно несподіваним для всіх: Тіну засудили до чотирнадцяти років ув’язнення, інших — до розстрілу.
Одразу після оголошення вироку звинувачуваних вивели із зали. Гега поглядом шукав матір, яка незворушно стояла й бачила лише спину сина. Гегу кудись ведуть, але не на розстріл — повірити у це все ж не виходило. Ніхто не хотів вірити, що Гегу та його друзів розстріляють, оскільки ще лишався останній шанс їхнього порятунку — помилування, яке влада інколи застосовувала для засуджених до смерті.
Зараз потрібен був лист, який підписали би найбільш авторитетні люди Грузії, і звернення з проханням до уряду, аби зберегти життя молодим людям, які збилися зі шляху. У тому листі, якого склали кілька людей, було написано саме так, але підписів лише тих людей було недостатньо, і пошуки відомих та авторитетних грузинів розпочали по всій Грузії.
Більшість із них у цей час, у середині серпня, відпочивали на Чорному морі, в основному в Абхазії, і їх шукали прямо на узбережжі. Друзі Геги, а також просто шанувальники знаходили на березі представників грузинської інтелігенції, і їм, обпеченим сонцем, просто біля моря оповідали справу. Відпочиваюча грузинська інтелігенція з різних причин підписувала прохання про помилування «хлопців з літака»: хтось робив це щиро через любов до Геги, хтось — імітуючи її, комусь сказали, що ідея листа належить самій владі, аби вони були сміливіші.
Лист про помилування повинні були надіслати або відвезти до Москви, оскільки грузини щиро і наївно вірили, що рішення про розстріл хлопців було ухвалено у столиці, а влада Грузії лише виконала завдання росіян. Коли грузинський уряд виявив, що під листом про помилування підписались такі вчені, режисери та актори, які співпрацювали з владою і були налаштовані лояльно до неї, він не лише занепокоївся, а й обурився. Причиною занепокоєння грузинських комуністів була очікувана негативна реакція Кремля через те, що грузинська інтелігенція, як виявилось, так відкрито і сміливо захищала антирадянські елементи. А це означало, що грузинський уряд погано працював з власною інтелігенцією, і взагалі діяв погано. Причиною ж обурення секретарів грузинського ЦК було те, що грузинські інтелігенти, яким влада призначала будинки, машини і дачі, без погодження цієї влади підписувалися під проханням про помилування викрадачів літака і зраджували грузинську Комуністичну партію й особисто першого секретаря ЦК.