— Я не голодний, — сказав Гія, підпалив цигарку від газової плити і знову відкрив причинену кватирку.
* * *
Із дому він вийшов рано-вранці.
Ще раз подивився на пакунок під рукою й сів на тролейбус у бік площі Леніна. Звідти пішки попрямував донизу вулицею Леселідзе і повернув у бік синагоги. Перед синагогою стояли кілька євреїв, і Гія спитав у них, чи не бачили вони Чашку, але їх трохи налякала поява сторонньої людини. Які справи могли бути у Гії з Чашкою — він навіть не бачив його ніколи, але, як і решта тбілісців, знав, що Чашка продавав іноземні й дефіцитні ліки. Він не знав його в обличчя, проте інтуїтивно відчув, що той Чашка зараз стоїть тут, з-поміж цих євреїв, і прямо, не приховуючи, озвучив мету свого приходу:
— Мені потрібні ліки для дитини…
Чашка ж за допомогою інтуїції та власного досвіду зрозумів, що цей чоловік — його клієнт, а не представник кадебе чи обеха.
— Пішли, — сказав він Гії й зайшов на перший поверх будинку, що був поряд.
Чашка перегорнув якийсь блокнот і запропонував клієнту сісти. Георгій спробував оглянути кімнату лише через власну цікавість, та у Чашки, звісно, не було стільки часу.
— Які ліки тобі потрібні? — спитав він у Гії й поглянув у відкритий блокнот.
— Німецькі ліки проти болю у вухах, потрібні дитині, три ночі не спить, сусід дав нам болгарські, але вони закінчились.
— Ті болгарські не допомагають, тобі німецькі потрібні або австрійські, — перебив Чашка і дуже професійно простягнув руки.
— У вас є? — спитав Гія і так розхвилювався, чекаючи на відповідь, що вирішив закурити.
— Взагалі, ці ліки — велика рідкість, до того ж дуже дорогі, — почав Чашка, але зараз його перебив Гія.
— Не будуть же вони дорожчими за це?! — сказав Гія і поклав на стіл пакунок, поспіхом розкрив і показав Чашці — то були нові-новісінькі, справжні американські джинси, яким здивувався навіть Чашка. Спочатку певний час він сам розглядав їх, а потім покликав Моше, який стояв надворі.
Моше, як тільки зайшов, без слів зрозумів, у чому справа, і ретельно оглянув джинси, потім подивився на Георгія і з задоволеним обличчям мовив до Чашки:
— Дітьми клянусь, справжні «левіси»! Ми стоїмо біля синагоги і бог не пробачить брехні, — потім знов поглянув у бік Гії і з серйозним виразом сказав йому: — Клієнт знайдеться, якщо лишаєш. Та ти маєш назвати ціну.
— Мені потрібні ліки для дитини, тому і продаю ці джинси, щодо цін взагалі нічого не знаю, бо продаю щось уперше, — сказав Гія, і Чашка з Моше перезирнулись.
Потім Чашка розвернувся, дістав з шухляди ліки й простягнув Гії:
— Гроші за це візьму звідти, про решту спитаєш завтра і візьмеш у Моше.
Гія більше не сказав нічого, поклав ліки до кишені й попрощався з євреями.
Те, що й цього разу відмовлять у прийнятті на роботу, він, звісно, знав, та все одно зайшов до дослідницького інституту, де того дня йому мали дати офіційну відповідь, і у відділі кадрів перед ним вибачилися:
— Ваше питання розглянули, та вакансій немає і до наступного року, мабуть, вже не буде. Через рік занесіть документи, може, все вдасться.
— Наступного року я вже буду дуже далеко, — сказав Гія жінці з червоною помадою на губах і чемно забрав у неї документи. Взяв аркуші під пахву і ще до виходу на вулицю запалив цигарку. Потім перейшов дорогу і перед тим, як піти по мосту, на хвилинку зупинився, спокійно викинув документи в Куру і продовжив дорогу. Потім у якогось перехожого спитав час і зайшов у тролейбус. Він мав побачити братів і знав, що в цей час ті мали бути вдома — вже був час обіду, а брати зазвичай обідали з родиною.
Двері відчинив Паата і запросив Гію до великої столової зали, де за круглим столом сиділи господарі. Підвівшись, вони привітались із Гією. На диво, він не був голодний, та все ж не відмовив батькові братів і сів за стіл. Батько і під час обіду читав газету, на якій великими літерами іншої мови було написано назву «Правда», хоча в цієї газети насправді не було жодного зв’язку з правдою. Старший син, посміхаючись, сказав батькові:
— Якби в цій газеті писалась правда, вона б не коштувала п’ять копійок?!
— У радянській газеті я читаю лише іноземні новини, — пан Важа зняв окуляри і посміхнувся сину у відповідь.
А той все одно не відставав від батька:
— Радянські новини тебе не цікавлять?
— Радянські новини я зазвичай слухаю на «Голосі Америки», — так само посміхаючись, сказав пан Важа, і всі засміялись, — так простіше дізнатись правду.
Певний час ніхто не порушував тишу, допоки знову голова сім’ї не спитав у синів:
— А чи не запропонувати гостю випити? Аби потім не казав, що годували сухим обідом.
— Щиро дякую, але я дуже поспішаю, — сказав Гія і подивився на братів.
— Якщо поспішаєш, вип’ємо швидко, чи не нам вирішувати?! — зрадів пан Важа.
— Мені дійсно час іти, — сказав Гія, підвівся і знову подивився на братів, — я ненадовго забіг до хлопців.
— Отакі ви — сьогоднішня молодь, — знову посміхаючись, сказав пан Важа, — добре, що не в Америці живемо і тут її купити не можна, а то пили б кока-колу замість вина.
Пан Важа махнув рукою й підвівся. Гія ще раз подякував господарям і опинився наодинці з братами у їхній кімнаті.
— Я вже готовий, документи свої пустив рікою, — сказав Гія спокійно, але дуже невпевнено, й чекав на реакцію хлопців.
— Мабуть, Куру маєш на увазі, — пожартував Кахабер, а Паата із дуже серйозним обличчям спитав Георгія:
— Паспорт залишив?
— Залишив. Ви що зробили?
— А що ми мали зробити?
— Ви ж мали зустрітися з тим ченцем.
— Зустрілись.
– І що?
— Поки нічого не казали. За кілька днів він приїде, тут і скажемо.
— Він погодиться?
— Ще не знаємо.
— Він повинен погодитись. Чернець нам дуже потрібен. Зброю в літак має занести він.
— Знаємо. Нас усіх обшукають.
— Цього літа, коли ми летіли до Москви, якийсь священик летів нашим рейсом, і ми спеціально звернули увагу — його взагалі не обшукували і поводились із ним з більшою повагою, аби люди бачили…
— Знаю. Зараз це їх влаштовує, тому той чернець нам дуже потрібен. Я вже остаточно вирішив і в будь-якому разі їду. Вже точно знаю, що тут роботи у мене ніколи не буде.
— А якщо я матиму роботу, яка користь?! Сімнадцятий рік навчаюсь, і на місяць мені даватимуть сто двадцять карбованців, та й то понижуватимуть іноді.
— Пішов я, — перебив Паату Гія й підвівся. Попрощався з обома й вийняв цигарку:
— Одразу й покурю на вулиці.
— Наприкінці тижня матимемо відповідь ченця і дамо тобі знати.
— Чекатиму.
Піднявши руку, Гія ще раз попрощався з братами й пішов.
Двері відчинила дружина. Гія спочатку поцілував Манану в щоку, а потім вийняв з кишені ліки для дитини, простягнув дружині з щасливим обличчям і присів на стілець:
— Як він?
— Спить.
— Завтра і гроші будуть.
— Мабуть, на роботу тебе прийняли з такою радістю, що першу зарплатню одразу завтра дають.
Гія посміхнувся.
— Мені відмовили.
— Документи забрав?
Гія кивнув на знак згоди.
— Дай мені, я збережу. Може, коли-небудь згодиться.
— Де збережеш?
— Покладу під твої «левіси».
Гія уважно подивився на дружину, намагаючись вгадати, чи вже знала Манана про долю тих джинсів, та нічого не побачив й сміливо відповів:
— Немає в мене більше документів.
— А де вони?
— Мабуть, уже в Баку.
Тепер посміхнулась Манана:
— Якщо ти їх пустив Курою, навіть до Руставі не дійшли б ще твої документи, і якщо ти передумаєш, можеш зустрічати їх там.
— Не передумаю. Все вже вирішено.
— А як щодо нас?
— Я через вас їду, то не лишу ж вас тут? Спочатку я поїду, а потім, звісно, вас відвезу…
— Як?
— Поки не знаю.
— Та поїхати ти вже остаточно вирішив?