Ламперер знову повернувся до мене, з неочікуваним теплом усміхнувся і відказав:
– Авжеж, я вас знаю… Я в захваті від ваших праць про Гюїсманса.
Він трохи помовчав, підшуковуючи слова, не відводячи від мене пильного погляду; певно, він нафарбований, міркував я, принаймні точно підвів вії тушшю; мені здалося, що Ламперер ось-ось скаже щось дуже важливе. Аліса подивилась на нас тепло і водночас насмішкувато – так жінки зазвичай стежать за розмовою чоловіків, за цим дивним явищем, яке межує між педерастією і дуеллю. Сильний подув вітру заворушив віттям лип над нами. Десь далеко почувся глухий звук, схожий на вибух.
– Дивина, – зронив Ламперер – наскільки ми близькі до авторів, яких досліджували у юності. Здавалося б, за сто-двісті років пристрасті вщухають, а нам, університетським дослідникам, вдається досягти певної літературної об’єктивності. Куди там! Гюїсманс, Золя, Барбей д’Оревільї, Блуа – усі ці люди були знайомі, приятелювали або ж ненавиділи одне одного, змовлялися або сварилися; історія їхніх стосунків – це історія французької літератури; і ми, через сто років, копіюємо ці стосунки, завжди лишаючись вірними своєму обранцеві – заради нього ми готові любити, ненавидіти, битися, застосовуючи статті замість зброї.
– Маєте рацію, але я не бачу в цьому нічого поганого. Це, принаймні, доводить, що література – справа серйозна.
– З бідолашним Нервалем ніхто ніколи не сварився, – втрутилась Аліса, проте Ламперер, гадаю, її не почув. Він не відводив від мене пильного погляду, ніби повністю занурений у власні ж слова.
– Ви завжди справляли враження серйозного фахівця, – повів далі він. – Я читав усі ваші статті у «Нотатках…». А я – інший випадок. У двадцять років я захоплювався Блуа, його принциповістю, жорсткістю, віртуозним володінням зневагою і обра`зами. Проте це радше було даниною моді, адже Блуа здавався мені зручною зброєю проти ХХ століття з його посередністю, повсюдною глупотою, глевким гуманізмом; він був зброєю проти Сартра, проти Камю, проти всіх цих ідеологічно підкутих блазнів, проти нудних формалістів, проти «нового роману», проти усього цього безвідповідального абсурду! Що ж, тепер мені двадцять п’ять; я досі терпіти не можу ні Сартра, ні Камю, ні всього, що пов’язане з «новим романом», проте й віртуозний стиль Блуа став мені за тягар; мушу визнати – теревені про духовне й сакральне, якими він сипле на кожному кроці, вже мало мене зачіпляють. Тепер мені любо перечитувати Мопассана й Флобера – і навіть Золя, принаймні деякі сторінки його творів. І, звісна річ, мені неймовірно цікавий Гюїсманс…
Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий час – вони щоразу захоплюються своїми думками, – проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісу – я знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik[8]. Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хто – католик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не спілкувався з правими інтелектуалами і не знав, як давати з ними лад. Удалині почулося щось схоже на постріли.
– Що це, по-вашому? – запитала Аліса. І додала, повагавшись: – Схоже на автоматну чергу…
Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногами – гості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє – вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.
– Ні слова, – тривожно зітхнув один з них, – вони всі на саміті Великої Двадцятки.
«Диваки, – подумки зауважив я. – Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, – це повне затемнення».
– У Парижі так бухкає вперше, – байдуже відзначив Ламперер.
І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп диму – це мало бути десь у районі площі Кліши.
– Що ж, гадаю, танцюльки завершено, – з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходу – хоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.
– Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, – запропонував Ламперер. – Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.
8
Ранній романтик (