– У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, – сказала Аліса. – Краще піду додому.
– Впевнена?
– Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.
Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусь – без поважної, проте, причини, – я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.
«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.
– Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, – зазначив я, поцілувавши її. – Зателефонуй мені, коли будеш вдома.
Вона кивнула – і авто рушило з місця.
– Неймовірна жінка, – зауважив Ламперер.
Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, кар’єрні просування, сексуальні зізнання – все, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродлива – цікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока п’яти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зарано – подумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.
– Справді, неймовірна, – погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.
Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллю – абсолютно безлюдну в таку пору – і (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.
– А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалік – на Римській вулиці, – відповів Ламперер. – А ви мешкаєте де?
– Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.
– Це там розташований Чайнатаун?
– Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.
– Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, – помовчавши, замислено зауважив Ламперер.
Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.
– Знаєте, ким був Монсе?
– Щось не пригадую.
– Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, – не змінюючи тону, продовжив Ламперер, – китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.
– Гадаєте?
Він знизав плечима і не відповів. А я аж підскочив, помітивши двох спецназівців з автоматами навпереваги та у кевларових костюмах – вони поволі спускалися вулицею Кліши в напрямку вокзалу Сен-Лазар. Спецназівці жваво щось обговорювали, не звертаючи на нас уваги.
– Вони…
Я був настільки ошелешений, що ледве знаходив слова.
– …вони поводяться так, ніби все у нормі.
– Еге ж…
Ламперер зупинився, замислено потер підборіддя.
– Бачте, зараз важко сказати, де норма. Якщо хтось зважиться з цим посперечатися, то це або дурень, або брехун. Я впевнений, що ніхто не в змозі сказати, що чекає на нас упродовж наступних тижнів… Що ж, гаразд, – після паузи додав він, – я вже майже вдома. Сподіваюся, з вашою знайомою нічого не станеться…
Мовчазна і безлюдна вулиця Кардинала Мерсьє завершувалася сліпим завулком з фонтаном, оточеним колонами. З кожного боку масивні брами, вищирені камерами спостереження, вели до садків у дворах. Ламперер натиснув на алюмінієвий прямокутник – певно, біометричний датчик; металева завіса відразу ж шугнула вгору. У глибині подвір’я я помітив захищену платанами невеличку віллу, розкішну і вишукану, типову будівлю часів Другої імперії. Цікаво, замислився я, навряд чи зарплатня старшого викладача дозволяє утримувати подібне помешкання; то в чому ж тут справа?
Я чомусь уявляв, що мій молодший колега мешкає у вишуканому мінімалістичному інтер’єрі, де переважає білий колір. Меблі ж, навпаки, цілком відповідали духові вілли: вітальню, оббиту шовком і оксамитом, було заставлено зручними фотелями, круглими столиками, прикрашеними мозаїкою та перламутром; над розцяцькованим каміном пишалося величезне полотно у помпезному стилі – цілком може бути, справжній Буґеро[9]. Я вмостився на турецькій канапі, оббитій репсом пляшкового кольору, і погодився випити грушевої настоянки.
9
Вільям Буґеро (William Bougereau, 1825–1905) – французький художник-академіст. У 2000-х роках ціни на його твори значно зросли.